З родинних переказів найдовше зберігаються ті, що виглядають найменш вірогідними.

Але повернімося до дванадцятилітньої дівчинки, вихованки сестер василіянок, дочки зрутенізованого судетського німця-напівчеха (були й такі), яка вельми любила ходити до фотопластикуму, вишивати хрестиком і читати посібник з астрономії в популярному викладі Каміля фламмаріона. Її враження від побаченого з вікна татової веранди ерцгерцога, чи, по-українськи кажучи, архикнязя, звичайно вписувалися в декілька лаконічних штрихів.

Ставлення галицьких українців до старої Дунайської монархії було не ворожим і не ідилічним, а радше іронічним. Ця іронія починалася на рівні цісаревих портретів у багатьох українських вітальнях (і звичайно в обрамленні традиційних рушників, як і портрет Шевченка поруч), а закінчувалася цілком безглуздим і тому безпечним москвофільством.

З усіх елементів неминучого майбутнього вибуху, якими просто таки була начинена Австро-Угорщина в силу свого суперечливо-клаптикового характеру, український був найменш вибуховим. Не означає це, що не був вибуховим цілком — приклад уже згадуваного студента Січинського, котрий досить рішуче і без особливих розкольниківських терзань покінчив із намісником Галичини графом Потоцьким, принагідне осиротивши дев'ятьох дітей останнього, свідчить усе ж, що „і ми були не пальцем роблені". Але загалом і ця кримінальна історія носила не так антиавстрійський, як антипольський характер (черговий епізод одвічного і взаємно виснажливого українсько-польського „око за око, зуб за зуб").

Апологія небіжки Австрії („мамуні Австрії", як жартували ті ж іронічні галичани) для мене починається зі ствердження, що саме завдяки їй у безмежному мовно-національному різноманітті світу збережено український складник. Це сталося, можливо, й попри її волю, однак нас уже не було б сьогодні, якби не вона. Людство було б на одну культуру, одну ментальність, одну мову бідніше. Гадаю, вже тільки за це найясніший Прохазка, цісар Франц Йосиф І, заслуговував би на Нобелівську премію ноосфери, якби така премія присуджувалась посмертно і взагалі присуджувалась.

По-друге, всередині самої збереженої мови завдяки цій найлегковажнішій з імперій зберігся діалект, однією з характерних рис якого є дивовижний набір смаковитих виразних германізмів, починаючи „фаною", „фертиком", „фриштиком" і „фарфоцлями", а закінчуючи майже сакральним „шляк би його трафив". І що я, український письменник, робив би нині без цих германізмів?

По-третє, саме завдяки їй, цій неіснуючій нині бабуні, вдалося примирити і поєднати багато що з раніше не-примирного й непоєднуваного. Через оцю свою клаптиковість і мішаність, через причетність — біологічну й історичну до всього і вся на світі вона явила собою справжній „цирк аномалій", рухому колекцію екзотів і потвор. Вона змушена була обрати для себе свободу і плюралізм, даючи притулок практично всім — від хасидів до старообрядців, від таємничих караїмів до цілком буденних марамороських циган — переслідування за расовими, національними чи релігійними ознаками вона почала згортати, либонь, першою.

По-четверте, вона зберегла нам архітектуру — інакшу, різну, зберегла інакші міста, зберегла право стійкості за цими містами, внаслідок чого вони вперто не хочуть руйнуватися попри всі передумови для руйнування і завдяки цьому мій Станіславів усе-таки (хвала Богові!) відрізняється від Дніпропетровська, Кривого Рогу чи Запоріжжя, які в свою чергу нічим не відрізняються між собою.

Нарешті, по-п'яте, — вона відкрила для нас нові географічні можливості, навчивши дивитися на Захід з любов'ю до його ніжного смеркання. Подумати тільки — були й такі часи, коли моє місто належало до єдиного державного утворення не з Тамбовом і Ташкентом, а з Венецією та Вієнною! Тоскана й Ломбардія перебували в межах, єдиних із Галичиною та Трансильванією. На початку століття я не потребував би візи для того, щоби зустрітися з Рільке або, скажімо, Ґуставом Клімтом, а для того, щоби зійти з потяга у Кракові, Празі, Зальцбурзі чи Трієсті, потрібен був би тільки квиток на означений потяг. Усіх, хто в цьому сумнівається, запрошую дивитися на вже згадувану мною мапу цісарсько - королівських залізничних сполучень.

Саме такими, на мій погляд, є п'ять головних тез на захист нашої австро-угорської історії. Насправді цих тез може бути значно більше, та й самі вони можуть бути інакшими — я лише втішуся, коли мене доповнять і виправлять. Чи навіть заперечать.

З

Я не хочу особливо розбалакуватися про те, що на гуцульському діалекті згадана „ріпа" означає навіть не ріпу як таку, а щось цілком інакше — картоплю. Я, крім того, не берусь аналізувати, наскільки виросла боєздатність австрійського війська після проведеної капралом науки. Але я хочу бодай дещо узагальнити: в оцьому „ерц-герц-перц", як у магічному заклинанні, сконцентровано безліч речей:

Я спираюся на голу конкретику. Це дані з короткого залізничного путівника початку століття. Це дуже стислі, але й дуже виразні дані. Вони створюють повноту образу.

Місто як місто. Десь на межі „міста" і „містечка". Герої Йозефа Рота зупинялися в таких, аби виграти чергову покоївку проїздом до Нью-Йорка.

Нині воно вже майже не існує. Воно тримається на цьому „майже", все ще демонструючи підозрілий нахил до витримки і стійкості. Тому ми ще маємо ці тріщини в мурах, провалені дахи, дерева, пророслі зі сходових кліток, уламки вітражів та мармурових плит під ногами.

Наша місцева апокаліпса почалася не так вже й давно — у вересні тридцять дев'ятого, коли в полишені на поталу всім вітрам „панські" помешкання вселилися інші люди, прибульці з далеких рівнин, де живуть одноокі велетні з вісьмома пальцями, де горілку п'ють, наче воду, і навіть замість води, де їдять сире м'ясо, а танцюючих ведмедів показують у церквах...

Найлегше було просто вселитися. Вдертися в ці сецесійні вілли, в люкси добротних конструктивістських кам'яниць, в одноповерхові еклектичні особняки. Найлегше було захопити меблі, порцеляну, горіхові гардероби включно зі шляфроками, шапокляками й пантофлями, грамофони і платівки, годинники, незрозумілі, але шкідливі книги з бездоганними прокладками цигаркового паперу, олійні картини та гіпсові статуетки галантерейного походження — словом, усю цю культуру, весь цей міщанський предметний мотлох, до якого прибульці звикли ставитися з легким пролетарським презирством, зневажаючи форму як таку, — тільки от презирство чомусь виявляли у привласненні.

Але прибульці не врахували, що захоплення жител пов'язується і з певними зобов'язаннями щодо них. Що ці стіни, двері й мансарди вимагають сталого та уважного плекання. Що невідомі рослини в садах і на ґанках потребують догляду, що рідкісних птахів не варто відстрілювати з пневматичної зброї, як не варто відстрілювати філософів і поетів зі зброї вогнепальної.

Ця повна функціонально-буттєва невідповідність призвела до руйнації не лише будинків. Місто вивозилося на схід цілими ешелонами. Додаю сюди також фашистську окупацію, наслідком якої стало тотальне „очищення" міста від одного з найважливіших етнічних складників — юдейського. Замість тонких і артистичних, замріяно-глибоких меланхолійних послідовників хасидизму по війні наїхало безліч нормальних радянізованих „євреїв" — уже російськомовних, уже уніфікованих, уже таких, що стидалися й цуралися самого свого „єврейства".

Бо якщо так повелися з житлами, то легко собі уявити, що виробляли з храмами і цвинтарями. Фамільні гробниці та анонімні братські могили виявились однаково придатними для „стирання граней". Дехто зі старих ще пам'ятає, як у кінці сорокових з підземель фарного костелу виносили забальзамованого графа Йосифа Потоцького в темно-вишневому жупані та золотом шитій шапці-магерці з пером. Мумію, як і величезну гору старого церковного майна, було повантажено в автомобілі-„полуторки" і вивезено в невідомому напрямі.

Те, що сталося з містом за останні п'ятдесят років, не можна порівняти навіть із таким гучним катаклізмом, як „мармолядова пожежа" 1868 p., коли через недогляд замріяної господині, що варила на повільнім вогні мармелад в одному з подвір'їв при початку вулиці Баторія, згоріло замалим не ціле місто...

Мій польський приятель, цікавий молодий поет, надіслав мені досить незлий мистецький часопис, де помістив переклад мого вірша „Забуття" із циклу „Липневі начерки подорожнього". Дочитавши переклад до кінця, я зрозумів, чому саме цей вірш. Я наведу його тут повністю, сподіваючись, що це не буде розцінено як пусте самозамилування. Отже:

Так, наче брама — то вхід.
Є міста, до яких неможливо
зайти через браму.
Є міста, до яких неможливо зайти.

І приносять великий ключ, і шукають, куди б устромити, але брам немає, сторожа зітерлась на порох. Сім вітрів розкошують на площах і в залах.

"Замарстинів, Кульпарків, Клепарів", —
перелічуєш майже вголос,
та ніяк не згадаєш, як зветься дерево,
до якого вона вже не ходить...

„Замарсгин/в, Кульпарків, Клепарів..." —
перелічуєш чимраз голосніше,
та ніяк не згадаєш,
як називається дерево,
з якого (вони) виростають...

Панна з моєї юності відлетіла геть. Про неї ані згадки, натомість виникло щось інше, вагоміше і важче: індивідуальна пам'ять, точніше непам'ять трансформувалася в історичну, дозволяю собі сказати, в ображену історичну пам'ять, адже для мого польського приятеля Замарстинів, Кульпарків, Клепарів (як і, напевне, Майорівка чи Левандівка) — гілки львівських передмість, що безумовно виростають із певного історичного дерева з милозвучною латинською назвою „semper fidelis".

Я свідомий того, що за цим аж ніяк не стоять польські територіальні претензії. Хіба що, можливо, в сенсі якоїсь поетичної території. Проте я глибоко вдячний моєму польському приятелеві — він ще раз унаочнив поезію як шанс у цьому крихкому світі.

Про нинішній Львів чи Станиславів (як і про Стрий, Дрогобич або Бучач) і справді можна писати як про купу руїн, царство смерті, забуття і всепереможного Хама. Але можна писати й про інше: про життя, про щоденний опір руйнації, про кохання під облупленими мурами й поїдженими фресками, про бучні пиятики та нічні пригоди в ущелинах старих фортечних провулків, про відлуння стародавніх слів, усе ж почутих і розпізнаних: „ерц-герц-перц". І я не винен, що такі, живі поезії про Львів чи про Станиславів нині пишуться українською мовою.

Культура неподільна — кажу це не я перший і, мабуть, не я останній. Екстравагантний лідер „Молодої Польщі" Пшибишевський на початку століття в одній із краківських винарень опустився на коліна перед Василем Стефаником і поцілував його в ногу. Залишмо за дужками цього епізоду чималу кількість попередньо випитого — вона присутня, але не посутня. Придивімося до самого жесту — артистичного і людяного водночас. Таке поєднання вдається нечасто.