1.

Я знайшов короткотривалий притулок у кав'ярні "Люітпольд", яку розшукав за малою на Брієннєрштрассе (чи, як тут кажуть, "штразе"), 11, де дозволив собі один за одним два подвійні "ремі-мартени" (перший на вшанування пам'яті Рільке, другий — Стефана Ґеорге). Коли мені зробилося зовсім тепло, я виповз із кав'ярні й рушив помаленьку в бік Швабінга, поминаючи Одеонсплятц і залиту першим присмерковим освітленням Людвігштрассе. Вітрини обіцяли все на світі, навіть безсмертя. Ніхто не посипав голову попелом. Тисячі перехожих рухалися поруч зі мною в цьому іграшковому меґаполісі. Але порядні люди такого дня мусять причаститися рибою: Ash-Wednesday (як називав усе це Еліот), Aschenmittwoch (1), попіл, смуток, меланхолія і риба.

Тепер один ліричний момент. Не доходячи ще до університету і Тріюмфальної брами, я відчув, що починається весна. Це було все разом: теплий вітер, трохи дірчастого снігу, мій розпанаханий плащ, метляння шалика, нова сорочка, запах нової сорочки, печених каштанів, гострих приправ, запах іще там чогось, якихось жінок, чоловіків, що плинули поруч, музика з-за рогу, стиск у грудях, — я зупинився менш ніж на мить, та де там, я не зупинявся, я просто зрозумів — але яке "зрозумів", коли це зовсім не те слово, і "відчув" не те слово, і ніхто мені не підкаже потрібного слова — я прочув чи що, якісь великі зміни, бодай одну, щось таке...

Так от, позавчора, великопісної середи увечері, я врешті вийшов на Швабінґ, на залиту ще дразливішими вогнями Леопольдштрассе. Я був готовий до пригод, аж стрибав усередині свого тіла. Пригода тут-таки знайшла мене: присадкувата й червоногуба мулатка, коротконога і в короткій спідниці, з шаленими заокругленнями, обвішана брязкальцями, в обшитому блискітками тісному декольте, повія з якихось інших веселих кварталів, бо Швабінґ тепер уже не той, що за часів символізму і кайзера Вільгельма. Вона стояла у брамі під ліхтарем і виглядала з натовпу необхідне їй обличчя. У мене виявилося саме таке, я побачив її спалах, вона всміхнулась, я все зрозумів, стало до дідька зимно у грудях, залишалося ще з десять кроків, не цілих сто марок у портмоне, які я мав при собі, аж ніяк не гарантували нашу домовленість, за п'ять кроків до неї я почув "hallo, kommst du mit?"(2), ще два кроки я мовчав нарешті видихнув просто у неї "ja, ich komme mit, Liebling, wieviel?"(3), вона не відповіла "wieviel", крутнулася на своїх садо-мазопідборах, узяла мене за руку і підвела до брами. Отже, була все-таки місцевою, зі Швабінґа, браму відчинила ключем, задля special effect'y видобутим із того запаморочливого декольте, і так ми опинилися в будинку, де вона попровадила мене сходами догори, час від часу озираючись і губато всміхаючись, тож я почув, як у мені піднімається і бунтує вся повздержливість останніх місяців, а навіть років, ці брязкальця на ній були просто нестерпні, я готовий був заїхати в неї вже тут, на сходах, притиснувши її до перил і задерши суто символічну, куцу спідничину з червоного шовку. Проте вона зберігала безпечну відстань і все провадила кудись угору, на якийсь дев'ятий поверх чи що, при цьому увесь час наспівувала якоюсь тропічною мовою, може амхарською. Так нарешті ми опиняємося в переповненому людом помешканні, обкуреному й обкадженому всілякими екваторіяльними пахощами, підсвіченому зеленими і червоними лампами, де всі без винятку співають...

Перше, що я завжди роблю, опинившись у не знаному досі приміщенні, — це шукаю музичний інструмент. Я люблю фортеп'яно, гітару, віолончель, акордеон, маракаси, флейту, я люблю ще безліч музичних інструментів. Отже, я почав їх шукати. Проте нічого схожого ніде не було — тільки голоси, жіночі й чоловічі, дитячі і старечі, якась напівбожевільна молитва до іншого бога, щось там про ліси, меди, гаї, поля, сади, гори, луки, трави, брами, я тим часом трохи зосередженіше розглянувся по оселі, то був один із типових чиншових будинків з минулого століття, у Львові тисячі таких, його звели ще перед сецесією, за часів бурхливої еклектики в ідеях, архітектор ніби змагався з матеріялом, вигадуючи собі якомога більше проблем і

Овва, тепер увага! Сіре небо. Облізлий сніг. Вежі. Ворони над ратушею. Черепиця. Жовті мури. Тиша, десята, ні, одинадцята ранку, п'ятниця, зимно, високогір'я, Високоальп'я, що ще? Тяжкі перини, вистуджені за ніч покої в замках, кава з молоком, гаряче вино, школярі на перерві, далекий дзвін, комини, дим над коминами, невидимі крила — Кого? Це Інсбрук, мої панове. Праворуч у долині. Я хотів би побути тут. Гей, Achtung, Achtung, mein lieber, Riesenbock, bitte, auf ein Moment stoppen!.. Ich habe manche Problemen...(4)

Повертаюся до позавчорашньої історії. Поки пам'ятаю. Шкода, що Ада цього не чує. Бо я хотів би їй подобатись. Але вона напакувала з собою повну торбу італійських опер і від самого Мюнхена сидить у слухавках, часом підсилюючи невидимих примадонн своїм хрипкуватим голосом. O don Fatale (5). По-італійськи. Вона знає італійську. Вона жила в Римі й Равенні, в Пізі та Ассізі. Менше з тим.

Я вже з добру годину нипав тим помешканням, на кожному кроці полохаючи всіляких малайців, персів, ефіопів, вони все ще співали, я розрізняв тільки окремі калічені фрази, щось таке ніби "і піїдемо в сяєва брами германійської з юним синою з великим рибою пловуючою аки цар на кров наше зерно пересипнуте шляк би його трафив шляк би її трафив дай нам саду германійської брами де хліба і пива і яблука золотого повня слався Отче так посоловіємо в шахта срібла підземности ясної нашої темности масла дай нам масла і пива і духу великого риби слався Отче кушай нас і кушма кушем розкусь шляк би його трафив шляк би її трафив бо піїдемо в сяєва брами германійської з юним синою з великим рибою пловуючою аки цар на кров наше зерно пересипнуте шляк би його трафив шляк би її трафив дай нам саду германійської брами де хліба і пива і яблука золотого повня слався Отче" — так вони виводили своєю далекою від досконалості верхньонімецькою, ці ряджені Морісками і Ченцями, Кавалерами і Спудеями, Носорогами і Астрологами, Міннезінгерами і Нібелюнгами індонезійці, курди і пакистанці, чи там палестинці, а ще албанці, босняки, маври і кхмери, серед яких були, безумовно, також гаїтяни, таїтяни, крітяни і кіпріоти, конголезці, бангладешці, кот'д'івуарці та буркіна-фасяни, і всі вони цілком незле витримували цю найскладнішу з мелодій, вимовляючи щось ніби "зільний саде германійської брами стань перед нами і будь з нами, впусти ніж наш і насити всіх нас — юним синою великим рибою, духом чару, чаром духу, залізом і пушкою залізь у вушко її, зализь рани мої та його та її та ще її, рости ж нам як злак у фляку чи фляк у злаку слався Отче кушай нас і так позолотіємо в діра сонця надземности темної нашої ясности м'яса дай нам м'яса і шнапсу і яя великого риби слався Отче і кушма кушем розкусь шляк би його трафив шляк би її трафив зільний саде германійської брами стань перед нами і будь з нами, впусти ніж наш і насити всіх нас — юним синою великим рибою, духом чару, чаром духу, залізом і пушкою залізь у вушко її, зализь рани мої та його та її та ще її, рости ж нам як злак у фляку чи фляк у злаку слався новий Ісааку" — я зневажив би себе до решти днів моїх, якби спробував звідти утікати, хоч відчуття небезпеки росло в мені, тим більше, що зі мною — гостем — ніхто й не збирався бодай порозмовляти чи там хоч якось порозумітися, чоловіки й далі співали, розсідаючись на підлозі, килимах і канапах, ще й до такту приплескуючи в долоні, а жінки й далі співали, виносячи з бічних коридорів усе нові й нові гілки папороті, кокосові горіхи, шматки тканин, брязкальця, образки, поламані грамофонні платівки... Та ви показилися, — шарпав я собою, але без ненависті чи там презирства, бо навколо діялося щось направду велике, об'єднаний ритуал усіх скривджених з усього світу, вони мусили собі вигадати іншого бога, їх мордували голодом і бомбами, пошестями, СНІДом, хімікаліями, ними наповнювали запаскуджені криниці і найдешевші борделі, на них випробовували зброю і терпіння, їм підпалювали ліси і затоплювали пустелі, їх виживали звідусюди, як тільки вони народжувалися; чим вони відповідали — джазом? маріхуаною? сотнею способів кохання?.. Я ходив поміж біженців, напівотруєний пахощами, зеленими й червоними спалахами, співами, мене отруїти легко — всім, що вигадали ці безпашпортні шукачі багатого німецького бога, Володаря Германійської Брами, до якої вони встигли протиснутися в останню мить — хто з корабельних трюмів, а хто з завошивлених тамбурів, правдами й неправдами, через хабарі, підкупи, вбивства, благання, жебрання, підставляння піхви, задниці, через гру на шкіряній флейті, через Львів, через Польщу, через горло, через легені, через вісімнадцять кордонів і тридцять митниць — як емігранти, музиканти, чорнороби, чаклуни, секс-автомати, погорільці, дисиденти, бандити, повстанці, сміттярі, гівновози, продавці троянд по ресторанах, сутенери, комуністи, маоїсти, студенти права і філософії — вони таки встигли, змогли, скрутили, видерли для себе цю землю, цю Німеччину, цей добробут, ці спальні мішки в підземних переходах, вони зробили ці міста кольоровішими, ця добра працьовита самовіддана Німеччина зігріла їх і нагодувала і напоїла тощо, але вони ще чогось від неї хочуть, ще чогось випрохують у свого спільного, проте вигаданого бога — чого ж вони ще хочуть: лісів, струмків, альпійських верхогір'їв, замків, музеїв, продовження візи, крові, тепла, чуйності, грошей, автомобілів, може, громадянства вони хочуть?..

Потім ми шалено покотили вниз — Янус Марія розігнав свій "порше", чи що там у нього, майже до двохсот на годину, ми увірвалися в край, де не стало снігу, де були зелені трави, це така земля, "wo die Zitronen bluhn"' (6) (a ти, Цитрино, квітла в цім краю? — що за прізвище ідіотське, я закохався по вуха вже в саме ваше прізвище, пані Різенбокк (7)), сонце било нам в очі, скелі летіли обабіч автостради, а проте всюди були придорожні знаки людського перебування: міст над потоком, капличка, корови в травах, Божа Матір, зруйнована вежа, облуплений мур, кілька овець, школа за поворотом, Божа Матір, опудало в саду, розбійничий замок, мисливська ресторація, автозаправка, Божа Матір, капличка, пасіка, рибальський заїзд, водяний млин, цвинтар, Божа Матір, дівчинка з кошиком, розбійницький замок, готель з геранями (гарденіями? гортензіями?), сироварня, розбитий "опель-кадет" без пасажирів, жінка в чорному, Божа Матір...

Тоді ось що відбувається. Кілька типів з оленячими і бичачими рогами на головах, підтанцьовуючи, виносять на середину кімнати священний повстяний килимок (у нас об такі ноги витирають), а перед ним, разом із фінальними екстазами співу ("золотої германійської брами дай нам пропливти великим рибою"), задля суцільного захвату виставляють погруддя: золочена бронза в дещо збільшених пропорціях (щодо природних, ясна річ), і я розумію так, що то їхнє божество, божище, божисько, — ліпше сказати, якийсь чи то пітекантроп, чи будда, чи німецький філософ-матеріяліст, він же Сторож Германійської Брами, або ж Еґір, Ґрунґнір і Фафнір (8), вартовий заклятого саду...

Але я, напевно, не витримаю до Венеції. Всього забагато — цих гір, зеленої трави, не баченої ще з вересня, цих арій, цього кістлявого Януса, що час від часу незлостиво кляне когось по-німецькому, цього краєвиду з розваленими вежами, цієї швидкості, цієї Ади, напівповернутої, ось її вухо, вушко, просвічене наскрізь, воно наливається соком музики, теплою спермою музики, італійськими голосами, ось лінія шиї переходить у плече, ось волосся, здається, фарбоване, ясно-каштанове, а тепер — руки, долоні, дві птахи, возлеглі на передню панель, вони іноді зриваються в такт із не почутою більш ніким на світі музикою.

Тепер: ще раз увага! Вірші, від яких мушу звільнитися. Це імпровізація. Можу де-не-де схибити. Отже. За що, Італіє, я так тебе люблю? Шестистоповий ямб, круто! За що, Італіє, я так тебе люблю? За що, Італіє, я так тебе люблю? За те, що дмеш у дупу кораблю! Повна нісенітниця, до того ж не шес тистоповий. Ну добре, далі. За що, Італіє, я так тебе люблю? За те, що дмеш у дупу кораблю. За те, що ти — мов гавань кораблю! А я тебе завжди, повір, люблю:

коли люблю, люблю й коли блюю! Коли складаю пісню цю свою, Мов соловей, що тішиться в гаю, То почуваюсь ніби у раю, Де гарні шльондри шепчуть "ай лав ю"! Навколо мене — гори і Тироль! У них тут — що не слово, то пароль! Я б так тєб'я, красафітса, пороль!.. А твій король надувся, ніби троль. Чому, Тиролю, ти такий чудний? Чому, королю, ти такий блудний? Чому ці скелі, лаври і дуби? Лизнути б шийку кінчиком якби... Перепрошую, мабуть, я надто голосно.

Ну от. Наш "феррарі", чи щось там таке, пробігає милю за милею, ми вже вискочили з Альто-Адідже, жоден гірський розбійник не напав на нас, жоден з моїх баронів не поласував нашою кров'ю, а пейзажі робляться все нестерпнішими, це Південь, Південь, Південь, це кедри і сосни, і лаври, і пінії вздовж автостради, це запах кави звідусіль, це алое, мирт і аїр, це простий перелік, що його можна розташувати на письмі у два стовпчики, кожен з них буде означати щось цілком незабутнє, але в той же час — визначати орієнтири по обидва боки дороги; я кайфую від самого тільки називання, тому я хочу просто називати, просто перелічувати, це простий перелік, від якого зводить судомою нутрощі, і я не смію порушити його чудову внутрішню послідовність:

Треба як-небудь закінчити позавчорашню історію, ні? Так от, у момент найвищого гудіння, скажу так, з'явилися вже згадувані мною рогачі, я так зрозумів, що жерці або типу цього. Головний підвів голову з килимка і аж затрясся, як зобачив що вони несуть: то був акваріюм, величезний, мов балія, без рослинності, без мушель, без камінців на піску, лише з водою і з великою живою рибою, рибиною, то був, може, навіть і короп або сом, або лящ, або білий амур чи, скажімо, щупак, і от, разом зі сплеском ахів усієї присутньої потолочі, вони гатять цим акваріюмом до підлоги (тут режисер наказав сповільнити зйомку), акваріюм довго-довго падає, але таки розбивається, вихлюпуючи навсібіч зелені струмені (в мені все висихає), це жахливо, бо жерці ловлять бризки своїми темними язиками, в мені наче щось обривається, бачу, як болісно стрибає риба на килимку, серед шкляних акваріюмних уламків, бачу, як Верховний видобуває з-за пояса гострезного тесака, і вже знаю, що буде далі, ноги підкошуються, я вже не восковий, я вже ватяний, я вже навіть не ватяний, я повітряний, перший удар тесаком — і рибу пробито наскрізь, але вона ще тріпоче (я валюся з ніг), другий удар — усі кричать "а-ах!", у риби проколено жабра, але вона ще тріпоче (я вже не дихаю, повітря витікає з мене, як із порізаного м'яча), третій удар — усі кричать "у-ух!", просто в риб'яче серце, вона ще трохи потріпається й затихне, а я: все пітьма дно нуль гаплик нічичирк.

Я очухався щойно сьогодні, перед австрійським кордоном. Поліція знайшла — не мене, а моє тіло — в ніч із середи на четвер, здається, о третій, під мостом Кеннеді поблизу Англійського парку, я лежав головою на захід, як лежать усі порядні мерці. Мене привели до напівтями, але я майже нічого нікому не міг пояснити. Боліло все, що я маю, млоїло всередині, хотілося блювати, дзвеніло в голові, але заснути не вдавалося, хтось мене попередив, хтось мене попередив. Поліція протримала мене до десятої дня, аж поки не з'явилася ця чудодійна пара — він і вона, Ада і Різенбокк, я їх ніколи не знав і не бачив, але вони пояснили поліцаям, що я такий видатний Перець, і мене, виявляється, всі чекають у Венеції, всі просто люрають без мене у тій Венеції, всі просто пошаліли і сказилися без мене, і вся Венеція скандує "Пер-фе-цький! Пер-фе-цький!" — так хочуть мене помацати в тій Венеції; Ада і Різенбокк тицяли їм якісь напахчені шелесткі папери на блакитних і рожевих бланках з крилатим левом, оплутаним, як Лаокоон, зміюками; вони поручилися за мене, відвезли до себе у Поссенгофен, запакували на свою віллу, і доктор понадавав мені всілякої насонної бадеги — у зв'язку з чим я прокємав на їхньому подружньому ліжку решту дня і ще ніч до ранку, а вони, Ада і Різенбокк, тим часом залагоджували мої справи, їздили до італійського консуляту по візу для мене, підбирали мені нові окуляри, купували всілякі дрібнички в дорогу і комусь телефонували аж до глибокої ночі, щось пояснювали, в чомусь переконували, поки я спав (не спав) на їхньому широкому ложі, всіяному крихтами, розжареними цвяхами і горіховими шкаралущами.

Між Вероною та Падуєю вперше з'явилися виноградники.

1 Великопісна (попільна) середа, день, з якого в західному християнстві розпочинається великий піст (англ., нім.).
2 Привіт, підеш зі мною? (нім.).
3 Так, я піду з тобою, кохана, скільки? (нім.).
4 Увага, увага, любий Різенбокк, прошу, зупиніть на хвилинку! Я маю деякі проблеми... (нім.).
5 Здається, арія принцеси Еволі з опери Дж. Верді "Дон Карлос".
6 "Де цитрини квітнуть" (нім.). — рядок із хрестоматійного віршика Ґьоте "МІньйона".
7 Німецьке прізвище Різенбокк можемо перекласти як Цапище.
8 Персонажі давньої германської міфології: Егір — морський велетень; Ґрунґнір — велетень-розбишака; Фафнір — дракон, сторож священного золота.