Юрий АНДРУХОВИЧ

ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНА РЕВІЗІЯ

Людина вмирає, а її скелет живе вiчно.

Ґабрiель, якому 4 роки

(1. Клепсидра)

Мене з дитинства притягають руїни, мiг би я повторити слiдом за Данилом Кiшем. Мене з дитинства притягають руїни, цей особливий слiд, особливий сад колишнього буття. Я не хочу пояснювати цього якимись аж надто метафiзичними чи романтичними схильностями. Може, причиною тут усього лише запах, а нiякий не Geist. Гнилувата вогкiсть, суцiльна трепетна фiзiологiя. Старi стiни, трухлявi балки, напiвзiтлiлi речi мають своє власне, тiльки їм властиве дихання – може, я токсикоман?

Слава Богу, ландшафт моєї частини свiту достатньо насичений цими об’єктами. Перехнябленi старi житла, цiлi квартали в пастках середмiсть, запущенi, обдертi, пропахлi грибком та уриною закапелки дворiв, встеленi вiчним осiннiм листям сходовi клiтки – трапляється, там ще живуть якiсь пияки, цiлi пияцькi комуни зi своїм реальним внутрiшнiм комунiзмом. Трапляється також, їх виживають звiдти, леґалiзована буржуазiя чимшвидше скуповує нерухомiсть, захоплює територiї, класова боротьба триває, первiсне нагромадження теж, анахронiчне життя за Марксом набуває нових постмодерних розв’язок, але руїни лишаються руїнами.

Я виростав у свiтi цих мiстечкових дворiв i жител, цих модних сто рокiв тому веранд i мансард. Так, дослiвно сто рокiв – адже йдеться про минулий fin de siиcle, про часовий злам, у провiнiцiях вiдчутний загалом не так демонiчно, як, наприклад, у Вiднi, але все ж. Бiльша частина того свiту лежала в руїнах вже в мить мого народження, тож я не можу пам’ятати цiлости, але я пам’ятаю ще тих дивних, переважно згорблених старих чоловiкiв i жiнок, котрi проклинали галицизмами, знали напам’ять ґiмназiйнi латинськi приказки i в часи Хрущова та Beatles одягалися так, нiби вийшли вiтати ерц-герцоґа Франца Фердинанда. (Як вдалося їм зберегти цей одяг – от питання! Попри всi чистки, обшуки, вивезення, нацiоналiзацiї? Невже вони просто не скидали його протягом усiх тих десятилiть? Невже так i спали одягнутими в очiкуваннi нiчних арештiв?).

Я пам’ятаю старечий запах вiд них – нiчого надзвичайного, просто запах старого тiла, вiн iнакший. З роками в людинi назбируються втома, хвороби, прикрощi, а вiдтак i цей особливий запах, симптом руйнування.

Інакшiсть визначала їх в усьому – на час мого дитинства вони вже здавались iнопланетянами, їх мордували склерози, мiґренi, манiї. З головою зраджувала їх погано опанована росiйська. Або цiлковита дезорiєнтацiя в щоденних суспiльних вiдносинах, в усьому цьому стояннi на вухах.

Здається, вони таки становили якесь таємне товариство, якийсь езотеричний цiсарсько-королiвський клуб iменi Бруно Шульца, хоч уся їхня таємнiсть була надто очевидною, вiдверто й безпорадно вилазила назовнi й тому виглядала цiлком нефункцiональною, нiби вживання згадуваних уже латинських приказок. У дитинствi я любив пiдглядати за ними, за їхньою пташиною мiмiкою. Або перекривлювати їхню мову, всi цi звуковi спотворення, iнтонацiйнi вивихи, лексичнi казуси. Я трохи недолюблював їх, вочевидь, вiдчуваючи внутрiшнє переважання смерти всерединi їхнiх органiзмiв, i це вiдштовхувало. Пiзнiше вони почали з’являтися в моїх кошмарах – з мiшками й палицями, i своїм старечим запахом.

Але я надто захопився цими тiнями. Насправдi моя любов до руїн не обмежується зонами старих середмiсть.

(2. Конкретна поезiя)

Одного дощового лiта багато-багато рокiв тому ми з приятелями мандрували певними виноградними передгiр’ями, намагаючись вiднаходити старi поруйнованi замки. Ми були студентами й тому нам хотiлося всього на свiтi: вражень, дружби, сексу, вина, музики. Оскiльки в нас не було з собою (i взагалi не було) надто багато грошей, ми просто давали все це – вино, музику – одне одному. Ми могли тiльки здогадуватися, що десятилiттям ранiше щось подiбне вже випробувала молодь на Заходi i що це, здається, принесло хiба новi розчарування та клiнiчнi розлади. Але Захiд – що таке був тодi для нас Захiд? Інодi вiн посилав нам якiсь звуковi сиґнали у виглядi контрабандної музики. В усьому iншому його фактично не iснувало, це була дотепна вигадка наших манiхейських iдеологiв, такий собi Антисвiт, Свiт-Навпаки з вечiрнього телеефiру, dark side of the Moon.

Тому нам залишалося мандрувати в пошуках замкiв по цей бiк кордонiв. Ми хотiли бодай фраґменту, бодай натяку на щось далеке, на якусь таку iталiю-францiю-нiмеччину, та нi – ми хотiли навiть не цього, а радше звiстки про повноту буття. Про те, що воно складається з видимої та невидимої частин – i ця друга є головною та вирiшальною. Трохи пiзнiше я прочитав у Рiльке про “бджiл невидимого”, якi збирають “невидимий мед”, отже, припустимо, що того дощового лiта ми були цими збирачами меду.

Нам здавалося, що саме руїни i саме замкiв зберiгають у собi згадане “далеке”, звiстку про повноту. Руїни замкiв були фраґментами якогось давно минулого повного свiту. Серед них навiть був один тамплiєрський, замок рицарiв Храму, найсхiднiший в Європi розарiй трубадурiв. Ми купували в тамтешнiх селян домашнє копiйчане вино (чомусь бувало тiльки червоне i тiльки бiле), а потiм розпивали його де-небудь посеред руїни, зарослої лопухами й лiлiями, запах повсюдних замкових екскрементiв змiшувався з тисячею iнших лiтнiх запахiв (повний перелiк рослин див. у флористичних довiдниках столiтньої давности, але не пiзнiших). Вино теж смакувало найкраще, коли ми його змiшували – червоне з бiлим. Дощi минали так само зненацька, як i починалися, ми замовляли собi видовища – лiтання ластiвок, появу мокрих псiв або, наприклад, райдуги – i тут-таки все це мали включно з райдугою, ми спостерiгали все це з бiйниць i вiкон, з оборонних мурiв, брам i ровiв – адже у двадцять рокiв людям переважно вдаються такi тимчасовi фокуси.

Так, безумовно, це було щось дуже тимчасове i щось дуже перехiдне мiж зошитом комiксiв та книгою наївної мудрости, цi нашi мандри, нiчлiги, розгепанi автобуси, передгiрськi села з чужими говiрками (чужинцями насправдi були ми й нас вiдразу викривали).

І вино руїн.

Так, напевно, переважав комiкс. Або якийсь цiлком ювенiльний серiал, першi поцiлунки. Однак я це прожив, я там був. І там було менi добре. Настiльки, що навiть зараз я хочу там залишитися, застрягнути на цiй третiй сторiнцi, в межах другого фраґменту – i нiкуди не йти, нiчого бiльше не дописувати, зупинити рiчку. Я ж таки можу залишитися, менi кортить завмерти там, у старiй бiйницi пiд ластiвками та райдугою. (Хтось якось повiдомив усiм нам про “смерть автора”, то ось її рiзновид: текстова евтаназiя).

Але що тодi станеться з усiм моїм подальшим, пiсля-двадцятилiтнiм майбутнiм (минулим?) життям, з усiма вiршами, книгами, вчинками? З усiма цими веснами, надiями, провалами i проваллями? Куди йому подiтися, цьому життю?

(3. Глосарiй)

Попереднє запитання, напевно, вартує того, щоб лишити його без вiдповiдi.

Я натомiсть повертаюся до руїн. Це буде щось на кшталт реєстру або трохи розширеного каталогу всiх руїн цього свiту. “Усiх” – це, ясна справа, я перебiльшив свої можливостi, але нехай так: тих, про якi пам’ятаю.

Найпершими чомусь згадуються промисловi руїни: покинутi фабрики, мотлох i старе залiзо, звалища рейок i труб, нерухомi ваґонетки, засипанi шахти й тунелi, радiацiя, iржа, зупиненi механiзми, бита цегла, спаленi каркаси, безглуздi монтажнi iнсталяцiї. Уся ця ландшафтна катастрофа, зворотний бiк виробничого iдiотизму.

Звичайно ж, руїни давнiх цивiлiзацiй – якiсь мiста у джунґлях, обжитi мавпами святинi, заселенi рептилiями криницi.

Далi руїни дорiг. Колись у горах я йшов такою дорогою, це було камiння i трава, трава i камiння, але я знав, що п’ять десятилiть тому це була дорога i нею їздили на мiнеральну воду панi та панове у фiакрах i кабрiолетах. Дiти увесь час збуджено-iстерично лопотiли, а служницi ледве встигали добiгати пiшки з переповненими їжею кошиками в руках.

Далi, вочевидь, руїни мостiв, цi колишнi опори, що їх чомусь називають биками, можливо, через упертiсть, – зухвалi iнженернi шедеври, що так i лишилися посеред темного плину рiчкових вод.

Сюди ж, мабуть, належать i акведуки, себто їхнi руїни.

Бувають також руїни самих рiчок – вода, що вже не тече. У достатньо фантасмагоричному Львовi є рiчка, що стала мiською каналiзацiєю. Чотири столiття тому нею ходили вiтрильники з Балтiйського моря, з Данциґа й Любека, а змiєподiбних сарґасово-атлантичних вугрiв можна було пiймати ледь не руками. Нинi вона iснує тiльки в каналiзацiйних трубах, пiд брукiвкою та асфальтом. До речi, я чув, нiби вугрi можуть виживати навiть у каналiзацiйних трубах. Пiд асфальтом теж є життя, казали нiмецькi максималiсти 68-го року.

Ще бувають руїни морiв, якiсь переважно пустелi, але що нам до них?

Руїни лiсiв, озер, гiр, каменiв.

Потiм руїни кораблiв – тi, що лежать на днi (“Титанiк”, звiсно, що “Титанiк”, але не тiльки – цiлi флотилiї, ескадри!), а також тi, що викиненi на берег, у тому числi знайдений Буендiа Маркесом посеред сельви, на вiдстанi чотириденного шляху вiд морського узбережжя iспанський ґалеон; рештки космiчних кораблiв теж, мабуть, належать сюди, як i уламки метеоритiв.

Є ще руїни цвинтарiв, особливо там, де йшлося про ґеноциди, чистки, депортацiї. Бо можна, звiсно, заселити чужi житла й заволодiти чужими гардеробами, посудом, бiлизною чи там золотими зубами, але нiхто не стане доглядати чужих мерцiв. Тим бiльше – їхнi могили. Я бачив такi руїни – єврейськi, вiрменськi, лемкiвськi. Для того, щоб прочитати з плит iмена, треба було пальцями здирати мох. Я приблизно знаю, де в моєму мiстi було ґетто. Анджей Стасюк показав менi дивну вулицю – кам’янисту лiсову дорогу, лiс був праворуч i був лiворуч, лiс i тiльки лiс, але це була головна вулиця лемкiвського села з промовистою назвою Чорне.

А отже, мусять бути руїни мов, слiв, письмен – цiєї рухомої пам’ятi.

Але тут я волiю зупинитися. При згадцi про мови i слова я вже нiби переступаю межу дозволеного i з реальної предметної конкретики провалююся у свiт хитких абстракцiй, а це здається вельми небажаним, адже тодi можна заговорити i про руїни душ, сумлiнь, почуттiв, чести-порядности-вiрности, цнот, чеснот, руїни любови й руїни ненавистиi, руїни вiри, руїни сподiвань.

Вiдтак я змушений був би моралiзувати (власне, вже почав), ломитись у вiдчиненi дверi й вiкна, створювати знервований протяг у цих коридорах помiж минулим i майбутнiм.

Замiсть цього я волiв би трохи уважнiше придивитися до предметiв i речей, до всього, що намацальне, моя дитяча iдея стати археологом часом нагадує про себе, я пишу вiршованi перелiки про звалища та зруйнованi житла, про захаращенi середньовiчним – перепрошую, середньоєвропейським – мотлохом пiдвали й горища. Менi видаються значно промовистiшими вiд будь-яких моральних сентенцiй просто уламки старого побуту – штучнi квiти, вазонки, ялинковi янголи з ягнятами, стертi монети, будь-яка декадентська бiжутерiя, зiтлiлi пiдв’язки для панчiх, музичнi шкатули, пташинi гнiзда. Мене цiкавлять старi акварiуми, скам’янiлi риби, закiптюженi ванни й раковини, свистки, пищики, порцеляновi оленi. Звичайно, мене хвилюють пляшки, багато рiзних пляшок о рiзних еротичних кшталтах i вигинах, пляшок чоловiчої та жiночої статi, о рiзних барвах, рiзної ємкости, особливо тих, iз яких дотепер не вивiтрюється запах – не запах, дух! – безмежно давно випитих вин або горiлок. Моя особлива любов належить географiчним мапам, якi досi лжесвiдчать про Край Землi, про черепах i китiв, про Море на мiсцi теперiшнiх Карпат, про сплячi карпатськi вулкани, а також про всiлякi забутi локальнi утворення на зразок Богемiї, Ґалiцiї чи Цислiтанiї. Пiсля них мушу згадати i про столiтнi залiзничнi розклади – звiсно, я запiзнився до кожного iз зазначених у них рейсiв, проте менi досi важливо знати, що поїздiв iз Львова до Венецiї було два й перший з них iшов через Вiдень – Інсбрук, а другий через Будапешт – Белград.

Мене також захоплюють стоси давнiх паперiв, сувої суплiк та реляцiй, передвiчнi часописи з рекламами автомобiльних клаксонiв та дамських корсетiв, жовтизна газет i книг, якi гортаються навпаки, вуличнi таблички з написами котроюсь iз iмперських мов, портрети цiсаря Франца Йосифа, Шевченка, Грушевського, Зиґмунда Фройда, будь-якi iншi портрети i ґравюри, грамофоннi платiвки, з яких уже не заспiває анi Карузо, анi жоден пiзнiший тенор з iталiйським прiзвищем Павароттi, театральнi або цирковi квитки на остаточно й давно проваленi в небуття вистави, поштiвки з колонiй, модних курортiв або лiнiй фронту, карти для гри в канасту, бридж або покер, карти тарот, фотокартки з факсимiльними пiдписами купiдонiв нiмого кiно чи знаменитих серiйних убивць.

Моя алерґiя вiдгукується на це болiсно: пил i розпад, розпад i пил. І все ж я знову i знову поринаю в цi нетрища – нiби там є щось iще, крiм безладу.

Так, усе це розпад i пил. Але слiдом за багатьма адептами фiлософського оптимiзму, традицiйно званого дiалектикою, чи не маю права сподiватися, що кожен розпад є насправдi новим становленням? Або принаймнi чимось, що не дає цьому свiтовi застигнути. Розпад є перетворенням минулого на майбутнє, сказав би хтось, бiльше за мене схильний до афоризмiв.

Я люблю блошинi базари, бо це, як на мене, унаочнене трепетання буттєвих субстанцiй, перетiкання духовного в матерiальне й навпаки. Це минуле, яке нiбито вже раз i назавжди вiдбулося, вичерпалося, шукає собi продовження, прагне бути далi. Навiщо цi гасовi лампи, гiпсовi баядери й родиннi фотохронiки?

Я так само люблю всiлякi родиннi мiфологiї, часом нестерпно плутанi й суперечливi, версiї мандрiв, шлюбiв, народжень, зникнень, люблю раптову появу в них стороннiх персонажiв i непередбачуваних вiдгалужень. Я навiть бачу, як одного зi свiтанкiв понад сто рокiв тому судетський нiмець з iменем Карл уперше в життi висiдає з поїзда на станцiї Stanislau – це Галичина, вiн ще не бував тут нiколи, вiн знає тiльки те, що це найглухiша в усiй державi дiра, брудна провiнцiя, а якщо вiдверто – просто дупа, задниця, Arsch, але саме тут вiн чомусь вирiшує почати життя спочатку, jawohl, це вже не перша (з натяжкою друга) молодiсть, вiн умiє копiювати старi картини, може малювати церковнi образи для унiатiв, у нього добротний вiденський вишкiл, вiн знає, як змiшуються справжнi фарби, знає майже всi властивостi кожної деревини, всякого полотна, вiн педантичний i порядний, вiн майстерний у своєму ремествi — це може стати його щоденним хлiбом – його i його родини, чому б не женитися тут на якiй-небудь лютеранцi з добрим посагом, пора пiдшукати собi якусь дружину чи що, досить волочитися бiдними селами. У нього зовсiм мало речей – усе попереднє життя мiститься в середнiх розмiрiв потертому саквояжi (пiдтяжки, пiдштанники, метелик, святкова камiзелька, вдало придбана у кракiвського лахмiтника Арона Ґаєра), десь поблизу станцiї повиннi знайтися хоч якiсь мебльованi кiмнати, бажано без блощиць, але зi снiданком, — вiн рiшуче й дещо пiдозрiливо втягує носом повiтря, намагаючись упiймати перший ранковий запах мiстечка.

І це мiй прадiд, i тут ми його покинемо, бо це тiльки одна з людських iсторiй.

(4. Ексодус)

А це iнший прадiд – iнша лiнiя, iнше поколiння. Йому всього лише п’ять рокiв i три з них вiн прожив без батька, котрий поїхав на заробiтки до Америки. Шлях, який веде до Америки, — це найбезпосереднiший шлях у майбутнє. Так принаймнi можна про нього думати. Кожен iз нас хоче для себе кращого майбутнього. Коли йому перевалює за сорок, вiн стомлюється хотiти i перестає думати про своє особисте краще майбутнє. Зрештою, пiсля сорока воно втрачає сенс. Йому залишається думати вже тiльки про краще майбутнє своїх дiтей. Батько мого прадiда думав так само. Дiти – отаку вiн мав гризоту.

Отже, майбутнє – це загалом iнший континент, якась така Америка, Новий Свiт, чистий аркуш. Майбутнє ще залишається майбутнiм, поки ти пливеш, а навколо тебе Велика Вода, коли корабель хитає, коли ти пасажир четвертого класу, завербований посередницькою компанiєю, i твоє лице посинiло вiд нудоти. Один мудрагель радив у такому випадку дивитися з палуби тiльки в небо – це нiбито зупиняє блювотнi приступи. Гадаю, то була хiба що метафора. Або несмачний жарт.

Корабель вихитувався серед Великої Води, дiтей i дорослих била пропасниця, викручувала дизентерiя, тiла мерцiв спускали за борт. Океан як належне приймав їх у себе.

Америка лежала мов незаймана безкрая лука з ангелами, птахами й золотими копальнями. Можливо теж – як набита всiлякою всячиною дiамантова комора. Можливо – як гiгантська м’ясарня, в якiй щодня i щоночi патрають мiльйони мiльйонiв мертвих бикiв. Нiчого бiльше батько прадiда про Америку не знав, аж поки не скiнчилася корабельна вiчнiсть i раптом виявилося, що океан так само має береги. Аж поки майбутнє не перестало бути майбутнiм.

Утiм, спершу ще мусив бути кiлькатижневий карантин на котромусь iз островiв перед Нью-Йоркською, Бостонською чи Нью-Гейвенською гаванню, з часом адмiнiстрацiя стала обмежуватися лише обов’язковою санiтарною обробкою у спецiально вiдведених бараках (зазирання в рота i задницю, змазування статевих органiв i пiдпахвин якоюсь смердючою пастою i так далi), щоб часом нiяка центральноєвропейська, жидiвська, грецька, iталiйська, рутенська, циганська зараза не проникла до стерильно чистої Країни Мрiй. Усе це треба було пережити. Батько мого прадiда це пережив. І карантин, i санiтарну обробку.

Через пару рокiв вiд нього чомусь перестали приходити листи. Його жiнка зберiгала всi його листи до одного, вона зв’язувала їх стрiчкою в єдиний пакунок. Вiн писав про те, що встає до працi о третiй ранку, а в недiлю зазвичай вiдмовляє собi у другому пивi. Адже вiн хотiв наскладати трохи грошей, повернутися додому i купити шматок землi. Саме цей шматок землi здавався тепер його майбутнiм. Земля завжди чогось варта. Це єдина у свiтi певнiсть, це ґрунт пiд ногами. Грошi знецiнюються, палаци горять i добiрнi стада худоби западаються пiд землю. Але самiй землi не станеться нiчого – це найтвердiша вартiсть. Так вiн думав, бо жив у другiй половинi XIX столiття.

Земля, яку вiн сподiвався колись купити, мала бути подiленою мiж його дiтьми, її мусило вистачити на всiх, це мав бути добрячий лан, територiя свободи й добробуту. Ось яке це було майбутнє.

Але насправдi його майбутнє виявилося трамваєм, пiд колесами якого вiн загинув у Чикаґо. Росiйська мова має на цей випадок точне формулювання: его зарезало трамваем. Це безособова форма, трамвай є всього тiльки знаряддям якогось iще античного фатуму. Це слiпа катастрофа, блискавицi в черепi, вищання демонiв, скрегiт гальмованих колiс об рейки, iскри, миттєвий жах, за яким немає нi болiсти, нi печалi.

Його жiнка дiзналася про все щойно там, над могилою. Вона довго не мала вiд нього листiв, життя робилося дедалi нестерпнiшим, в’їдливi кузинки натякали на подружню зраду (борделi, карти, гареми, алкоголь!), багатий сусiд-удiвець чiплявся з морґанатичними намiрами, i на позиченi у братiв i сестер грошi (тут усерединi стиснулася-зiщулилася цiла повiсть про це ходiння й випрошування, про свiт не без добрих людей – повiсть, велемудро завершена притчею про рятiвну перевагу великих i чесних родин), отже, на позиченi грошi вона купила собi квиток того ж класу на корабель тiєї ж компанiї. Найцiкавiше те, що вона повернулася – майже через три десятилiття, старою й заможною (їй таланило, вона працювала швачкою по дванадцять годин i вгадала з банком). Її не впiзнавали, вона вживала в мовi багато невiдомих слiв, курила мiцний тютюн i час до часу дозволяла собi хильнути. Але все, чого вона прагнула, – це розшукати своїх дорослих дiтей, бо вона тепер справдi могла купити вдосталь землi для кожного з них.

Колись, перед вiдбуттям до Америки, вона порозводила своїх дiтей по людях – тих, якi мали що їсти. Її дiти працювали в цих людей за їжу, на той час це було суспiльною нормою, сенсом життя було виживання, миска з юшкою була сенсом прожитого дня. Усi дiти, здається, сяк-так повиживали, якось там собi радили i навiть на першiй вiйнi жоден з них не втратив анi мiзинця. Чергову кризу європейського гуманiзму вони теж подолали порiвняно безболiсно, зрештою, вони не мали унiверситетських ступенiв, а з книжок читали тiльки про Чорного Тюльпана i Фантомаса, тому й нiколи не здогадувалися про такi заплутанi й нереальнi речi, як розбожнення, Едипiв комплекс чи присмерк Європи.

От тiльки наймолодшого сина (казка! казка!) вона нiяк не могла знайти. Йому було п’ять рокiв, коли вона зважилась на свою подорож. Вiн не хотiв жити в чужих людей, не хотiв їхньої миски з юшкою задля щоденного виживання, вiн був занадто малий для того, щоб прийняти цю механiчну невблаганнiсть. Отже, вiн не хотiв працювати за їдло, щиро кажучи, вiн був замалий, аби взагалi працювати, але достатньо великий, щоб вiд тих чужих людей утекти. Дорослим могло подуматися, що вiн утiк просто так, наприклад, вiд тiлесних покарань, вiд стояння на колiнах на лущенiй кукурудзi, вiд стаєнь, лайна, пасовиськ, вiд господаревого хрипiння чо господининого смороду. Насправдi ж у нього був план, була велика iдея з власною таємною стратегiєю.

Вiн пiшов у свiти. Нинi кожен може щось про це вигадувати. Про переховування пiд лавами в потягах i дилiжансах, про нiчнi страхи в котельнях i сторожових будах, про подертий бездомними псами одяг i розквашенi в бiйках носи, про мандрiвний цирк, до якого вiн пристав на тридцять шостий день своєї втечi, про сальто-мортале, пожирання бенгальських вогнiв i приборкування пантер – нi, насправдi всього тiльки про вимивання фекалiй з-пiд перуанських лам i облiзлого дромадера, згодом про циган, якi вчили його розумiтися на умовних жестах i жебрати, про недiльну монастирську кашу для дiтей-сирiт. І все ж головне – це його пересування, його подорож тiєю клаптиковою частиною свiту, котра пiзнiше стане називатися Центрально-Схiдною Європою, а на той час (кiнець столiття, fin de siиcle, як сказав би Заратустра) ще була всього тiльки частиною найґротесковiшої з iмперiй. З клаптя на клаптик, з мови в мову, з пейзажу в пейзаж – так вiн рухався i так знайшов те, що шукав.

Одного дня вiн потрапив на берег рiки. У своєму малому й тiсному життi вiн ще не бачив таких великих плес. Що бiльше – вiн навiть не сприйняв побаченого за рiку. Вiн просто дивився на воду, на корабельний фарватер, на зеленi острови i протилежний берег. Сталося так, що поруч проходив один багатий i бездiтний купець (казка, казка продовжується!). “На що так задивився, малий?” – спитав купець, напевно, спантеличений недитячою зосередженiстю цього погляду. “Менi треба на той берег”, — була вiдповiдь. “Навiщо? Ти там живеш?” – “Нi, але там моя мама. Вона поїхала за Велику Воду. Велику Воду я вже знайшов. Тепер ще знайти маму”.

Тобi пощастило, сказав на це купець. Я знаю, де вона. Інодi вона буває в моєму домi – її привозять великим човном з того берега. Ходи до мене додому. Купець казав неправду, але iсторiя на цьому, власне, й закiнчується, бо мiй прадiд повiрив йому i з того дня виростав у його домi. Купець iз жiнкою всиновили його й потiм навiть вивчили на офiцера. Чому вони вивчили його саме на офiцера, а не скажiмо, на птахолова, кондитера чи священика, я не знаю – навряд чи з патрiотичного поривання в передчуттi свiтової вiйни. А може, вони були людьми рафiновано-романтичними й начиталися молодого письменника Рiльке: Meine liebe Mutter, sei stolz, ich trage die Fahne?..

Я так само не знаю, наскiльки ця казка є казкою. Родиннi епоси найчастiше мають певну кiлькiсть не завжди узгоджених версiй, жодна з яких до того ж не узгоджується з офiцiйно-iсторичною версiєю перебiгу подiй, знаної нам iз пiдручникiв. Крiм того, родиннi епоси (втiм, як i пiдручники) зазнають поважних впливiв бульварних книжок i телевiзiйних серiалiв, унаслiдок чого яка-небудь цiлком тутешня тiтка Лютецiя з мiжвоєнного двадцятилiття зненацька викидає тi самi коники, що й перша-лiпша екзальтовано-екзотична героїня параґвайської мелодрами.

Але я повертаюся до картини, яка досi менi ввижається. Малий хлопець у спогляданнi над рiкою. За рiкою починається Новий Свiт. За Дунаєм лежить Америка, тобто майбутнє, за Дунаєм лежить усе, що збудеться (i не збудеться) згодом. Дунай насправдi є Океаном, вiн притягає. Недалека його присутнiсть означає надто багато: час, вiчнiсть, iсторiю, мiфологiю, нас самих.

Так, утечi – але й повернення. Так, майбутнє – але й минуле.

Звiльнити майбутнє вiд минулого?
Звiльнити минуле вiд майбутнього?

Це нiби початок вiрша. Проте, на мiй погляд, — вiрша надто умоглядного, надто холодного i водночас надто патетичного. Єдине, що рятує цю конструкцiю вiд остаточного несмаку, – знаки запитання в кiнцi. Добре, що вони є.

Якось я внадцяте спостерiгав за черговою i типовою пiсля грудня 1991 року зустрiччю захiдних iнтелектуалiв зi схiдними. Йшлося про з’ясування багатьох, як їм здавалося, вельми важливих речей – про “падiння Стiни та культуру без кордонiв”, про “зближення i протистояння ментальностей”, про “новi шати старих нацiоналiзмiв”, про “духовну архiтектуру Європи в третьому тисячолiттi”, про “посткарнавальне безглуздя свiту”. Дискусiї вдавалися не надто гострими, адже подiбного кшталту конференцiї “мiж Сходом i Заходом” в якому-небудь комфортово-кав’ярняному гнiздовищi усе тiєї ж Мiттельойропи переважно жорсткими не бувають – жодна з примар теперiшнього анти-полiтикуму не збурить їх своєю присутнiстю: анi Ле Пен не в’їде на конi з промовою, нi Жириновський з голими бабами та гепенiнґом a la Calachnikoff, анi Саддам Караджич-Мiлошевич патрiотичних вiршiв не почитає, жодного тобi злого генiя, чорного лебедя, жодного скурвого сина чи фанатика, а все переважно майже однодумцi, доктори фiлософiї, фiлологiї, фiлантропiї, унiверситетськi унiверсалiсти.

Та все ж мiсцями увиразнюються непринциповi розходження, такi собi камiнчики спотикання. Це легко пояснити багатолiтнiм (споконвiчним?) iснуванням у цiлком рiзних системах, яке фактично триває й досьогоднi. Це так само можна пояснювати всiлякими iншими стiнами та бар’єрами розумiння, як, наприклад, “вiзантiйська свiдомiсть”, “протестантська етика”, “постколонiальний синдром”, “постмодерна вичерпанiсть”.

І от пiд час тiєї зустрiчi один iз дискутуючих докторiв (здається, зi Швецiї та й сам, хоч як це дивно, швед) зауважив приблизно таке: “Ми не маємо потреби знати свою iсторiю, бо ми нiколи до неї не апелюємо. Щасливi спiльноти не мають потреби в iсторiї. Тiльки нещасливим спiльнотам вкрай потрiбна їхня iсторiя, бо вони через неї прагнуть пояснити собi й iншим свої нещастя, леґiтимiзувати свої невдачi, свою неспроможнiсть”. Не знаю, робив вiн це свiдомо чи нi, але менi здалося, що вiн насправдi хотiв пробудити дух Нiцше, але Нiцше вельми звульґаризованого, такого собi Нiцше для бiдних.

Історiоцентризм дорiвнює фалоцентризмовi, наполягала iнша його колеґа на iншiй конференцiї. Це той вектор, той стрижень, той жезл, який становить саму сутнiсть свiтогляду багатьох iнтелектуалiв зi Сходу. Це той кий, яким ви самi себе вiчно побиваєте. Звiльнiть своє мислення вiд диктату iсторiї, станьте нарештi адекватними дiйсностi, благала вона.

Але ж, заперечували в таких випадках представники нещасливих спiльнот, але ж нашi нещастя походять не вiд того, що ми прагнемо заглибитись у споглядання своєї iсторiї. Тут усе швидше навпаки – ми надто мало її знаємо, бо за тоталiтарних часiв нам подавали її сфальшованою, препарованою, дистильованою, наснаженою (а вiдтак i ви-снаженою) “єдино правильним методом”. Вона аж свiтилася, бiдна, вiд жахливих семантичних порожнин, з неї випадали не тiльки окремi постатi чи подiї, але й цiлi перiоди, процеси, тенденцiї. З неї випадав її змiст! Отже, ми тiльки починаємо її реконструювати i це мусить нарештi вiдбутися.

Наївнi, заперечували на це представники щасливих спiльнот, наївнi, ви гадаєте, що ось тепер знайдете нарештi якийсь iнший “єдино правильний метод” i позбудетесь усiх своїх проблем завдяки iстинному тлумаченню iсторiї. Але справа вся в тому, що це iлюзiя, бо iсторiя є всього тiльки сумою суперечливих версiй стосовно чогось, що насправдi вiдбувалось або так само не вiдбувалось у цiлком iншому вимiрi. До того ж, саме по собi iсторичне бачення нiколи не охоплює всiєї повноти i складности. Отже, iсторiя є сфальшованою i зредукованою a priori й це вельми небезпечно, але це менш небезпечно, якщо бути цього свiдомим i знати її, iсторiї, мiсце. Історiя – це замаскована мiфологiя зi значною – коли не вирiшальною – домiшкою iдеологiчної некрофiлiї, не бiльше. Саме любов до iсторiї породила негiдникiв дуче i фюрера, бо звiдки ще взялися б цi лiкторськi пучки й рунiчнi знаки, вся ця помпезна римо-нордична атрибутика з її цезарями й зiґфрiдами? Зрештою, зазирнiть у свої – вже теперiшнi, вже “нетоталiтарнi” (неототалiтарнi, так!) шкiльнi пiдручники з iсторiї – що там понаписувано про сусiднi з вами нацiї? Прочитайте – а вже тодi запитуйте i дивуйтеся, звiдки в цьому свiтi береться ненависть i чому досьогоднi людей убивають виключно через їхню приналежнiсть до котроїсь iз нацiй.

Вам нiколи не зрозумiти нас, казали на це деякi iсторiоцентричнi нещасливцi. У вас атрофувався той орган, яким розумiють iнших. Вашi супермаркети i шiстсот шiстдесят шiсть каналiв телебачення зробили вас зарозумiлими й самовдоволеними. Добром ви не кiнчите, мав рацiю Шпенґлер.

А вам, вiдповiдали на це позаiсторичнi щасливцi, варто перш усього позбуватися своєї ментальности. Вона залишається тоталiтарною, й це означає, що вашi нетривкi демократiї перебувають пiд сталою загрозою. Замiсть ксенофобського копирсання в мiфах iсторiї ви краще б робили що-небудь iз мафiєю та корупцiєю у своїх країнах. За такого стану речей ви не можете розраховувати на близьку перспективу приєднання до Внутрiшньої Європи з її лiберально-космополiтичними та консумптивно-ґедонiстичними вартостями. Отже, ви слiпо домуровуєте стiну, яка, здавалося, — ми так домовились! – мусить бути повалена.

Так у взаємних залякуваннях минали небезплiднi дискусiї, хоча закiнчувалося все, як правило, примиренням: з боку модераторiв виринала рятiвна думка про термiнологiчну неузгодженiсть, неточнiсть у синхронних перекладах, необхiднiсть порозумiватися поганою англiйською, зрештою, хтось iз найстарiших, так нiчого й не вловивши, починав переконувати всiх у правi кожного на власне бачення i рiзноманiттi опiнiй як iнтелектуальному багатствi свiту.

Про заключну вечерю досить сказати тiльки те, що пiд час неї все залагоджувалось остаточно.

Був, щоправда, один радикал з Москви, який уявив себе псом i намагався кусати литки захiдним дамам. Це було частковою реалiзацiєю його концепцiї про марнiсть будь-яких об’єднавчих зусиль i про онтологiчну неможливiсть порозумiння мiж Сходом та Заходом. Полiцiя в це не втручалася, власне, її й не було. До чого полiцiя там, де йдеться про звiльнення?

(6. Компендiй)

То як усе-таки бути з цим звiльненням? Минулого? Майбутнього? Де розташувати помiж ними це схильне до самообманiв i переважно немудре створiння з його претензiями та iнстинктами – sweet child in time?

Людських iсторiй є всього чотири, казав Борхес, повiльно западаючи в темряву. Людських вiзiй минулого та майбутнього є ще менше. Здається, тiльки двi. Але з них починається наше самоусвiдомлення. Першим це мiг зауважити той, хто першим сформулював, що “людинi властиво сподiватися”. Дефiнiцiй людини є тисячi, хай iснує й така – двонога тварина без пiр’я, котрiй властиво сподiватися.

Перша з двох вiзiй людини в часi є глибиннiшою, бо постає з первiсно дитячої плазми homo sapiens i захищена та спрямовувана волею до життя. Згiдно з нею, минуле постає як “пережите пекло”, а майбутнє – як “очiкуваний рай”. Тобто живемо заради змiн на краще, а всi змiни i є на краще. Минуле поглинає нашу недосконалiсть, нашi помилки, провали, трагедiї, в минулому залишаються рани i бiль. Немає такого болю, який не минає. Немає рани, яка не затягується. Немає такого страждання, яке неможливо витримати, i немає такої втрати, яку неможливо перенести, каже йоґ Рамачарака. А оскiльки головним змiстом нашого iснування i є страждання, то в цьому поглинаннi страждань минулим i полягає призначення часу.

(Тут – мимовiльна згадка з поета Володимира Свiдзинського: “Хто менi повiсть, у якi безоднi // Углибає час?”. Але про особливе чуття поетiв навiть непоетам вiдомо).

На цiй опозицiї минулого “пекла” та майбутнього “раю” проросли всi без винятку утопiї, тож приймемо її як утопiйну. Майбутнє в такому баченнi є завжди безумовним синонiмом “кращого”, майбутнє не вимагає апологетики, вона сама безумовно присутня в ньому, як iснування Бога присутнє у кристаликах солi. Саме звiдси – всi без винятку новацiї, вдосконалення, нiмецький Erfindungsgeist, технiчний та соцiальний прогрес, красивi жести ощасливлювачiв людства, великi географiчнi вiдкриття. Не сумнiваюся в iснуваннi якнайдокладнiше розроблених культурологiчних сюжетiв про шлях вiд Колумба до Кампанелли й навпаки: велика комунiстична Америка затягла у безмiр свого золотого майбутнього всю спраглу змiн на краще частину захiдної (i хiба тiльки?) людности. Саме звiдси – налипла до моїх дитячих спогадiв радянська пiсенька про цвiтiння яблунь на Марсi, звiдси теж – Марксова максима про те, що вся передмарксова ж таки iсторiя людства є тiльки перед-iсторiєю, а справжня Історiя починається власне вiдтепер, вiд Марксового вчення.

Звiдси також – усi без винятку революцiї, включно з оксамитовими й сексуальними, сексапiльна Свобода на барикадах сорок восьмого й – тим бiльше – шiстдесят восьмого року, нiчнi трибунали, переможнi спазми сухотних комiсарiв-апостолiв та виряченi очi на вiдрубаних головах монархiв. Звiдси – ґiмнастично пружна хода Марiнеттi, а також вибухiвка, закладена пiд музеями свiту. Звiдси – увесь аванґардизм, цей рiзновид тероризму в мистецтвi, усi його чорнi квадрати, звiдси й сам тероризм, тероризм як такий, суто людська форма схиляння перед iдеєю, iдеалiзм у квадратi, останнiй притулок залiзного лицарства, керованого по радiо Найвищою Необхiднiстю. Звiдси – iдея Тисячолiтнього Райху з жовтими хвилями Індiйського океану, що розбиваються об його праарiйськi береги в останньому передсмертному видiннi обв’язаного ґранатами тiнейджера з Hitler Jugend. Звiдси – нав’язлива iдея свiтла в кiнцi тунелю, з якою так затято i слiпо мiльйонам пiдданцiв Однiєї Шостої долалося злиднi, бруд, пропадню комунальних клiток, цiлодобовi черги за милом та крупою, чеку, чавлення на допитах ґенiталiїв. Але звiдси – i життєлюбна iдея Нової Європи, такого собi рекреацiйного розарiю, вiчно зеленого парку без кордонiв i конфлiктiв, де всi лагiднi, багатi й толерантнi, до того ж уже майже безсмертнi, де кожен знайшов собi мiсце пiд власним тисячолiтнiм тисом – i врочисто наспiвує знаний текст Шiллера на мотив Бетговена.

Друга вiзiя людини в часi має, напевно, бiльш пiзнє походження – для її виникнення i становлення мусило вiдбутися грiхопадiння, мусило прийти усвiдомлення свiту, котрий ненастанно провалюється у зло. При цьому минуле постає як безумовний позитив, минуле – це “втрачений рай”. Натомiсть майбутнє – це “кiнець свiту”, остання катастрофа, остаточний порахунок, наприклад, зi злом перед якимось iншим, уже нелюдським, якiсно вищим буттям. Таким чином, зважуся цю опозицiю минулого й майбутнього називати апокалiптичною, хоч реальний засяг її глибинної етимологiї та семантики значно ширший, нiж власне християнська доктрина.

Вiдомий напис на одному з єгипетських папiрусiв стверджує про ненастанне поглиблення суспiльного занепаду, про жахливу й цинiчну молодь, для якої вже немає нiчого святого, про повсюдне гниття, розпусту, крах позитивного свiтобачення, епiдемiї невилiковних захворювань, набiги з пустелi людожерських племен i катастрофiчне обмiлiння Нiлу. Внаслiдок усiх згаданих i незгаданих чинникiв “цьому свiтовi невдовзi прийде кiнець”. (Через п’ять тисяч рокiв ми потiшаємося над цим пророцтвом iпохондричного писаря-аналiтика, сприймаємо його як курйозний випадок нудної моралiзаторської самовпевнености або печерної зациклености на соцiальному, але в той же час нiтрохи не задумуємося над тим, що саме мається на увазi пiд словом “невдовзi” – можливо, якраз п’ять тисяч рокiв?).

Звiдси – i параболи колишнього золотого вiку, i райський сад iз перепурхуванням екзотичних птахiв (тепер таких немає), i “дитинство людства” з його передiнiцiацiйною, передгрiховною чистотою, i ведична деґрадацiя матерiального свiту вiд “золота” до “залiза”, поступове тьмянiння сутностей, невблаганне западання мороку.

Саме в цiй системi уявлень перебувають не тiльки чотири вершники та янгольськi сурми, але й цiлi епохи, задивленi в “останнє передчуття” та ним же паралiзованi, зi щоразу наново явлюваною “хронологiчною параноєю”, коли вже саме число – порядковий номер – року свiдчить про завершення часiв: 666! 1313! 1500! 1998! 2000!

Тут, усерединi цiєї версiї свiту, i виплеканi адамiтами видiння Боша, й усi iншi видiння та самоспалення сектантiв, й англiйська цвинтарна метафiзика з обов’язковим Трiумфуючим Червом у фiналi, i Кальдеронiв здогад про те, що “життя є сон”, i Weltschmerz, i живцем похований Едґар Алан з його nevermore, i Шарль Бодлер, курець опiуму, i Людвиґ Другий Баварський зi своїм ненаситним потягом до композитора Ваґнера, i п’яний Рембо на кораблi, i всi подальшi виквiти декадансу, включно з полiгамними забавами в пiдвалах та вежах, модою на iнцести й масовими самогубствами розчарованих рутиною iснування ґiмназистiв.

Але тут-таки, зовсiм поруч, — i мiльйони недавнiх пiдданцiв Однiєї Шостої, яким, виявляється, було вiдiбрано рай. А з ним, вочевидь, i пам’ять – з такою легкiстю вони забули про злиднi, бруд, пропадню комунальних клiток, цiлодобовi черги за милом та крупою, чеку, чавлення на допитах ґенiталiїв, забули про сiрiсть i наперед визначену нудоту iснування, про поневолення розуму, про контроль над душами, про брак презервативiв i цiложиттєве очiкування “клiтки для розмноження”, званої квартирою, про сотнi сотень iнших тимчасових недолiкiв. Натомiсть увиразнили собi щось цiлком протилежне: дешевий хлiб, безкоштовних i саможертовних лiкарiв (не конче отруювачiв!), життя без доларiв, мафiї та сексу, рiвнiсть у бiдностi, вечiрнi запрошення до сусiдiв на перегляд чорно-бiлого телебачення, мiнеральнi курорти Криму i Кавказу, хокейнi перемоги над канадськими професiоналами, мiжнацiональнi схрещування на всесоюзних будовах, пiснi Зикiної або Ротару, першотравневу появу в крамницях iменованої шампанським шипучої рiдини, таку ж мимолiтну, нiби першотравнева ж таки злива. Були ще сотнi сотень iнших переваг, адже йдеться тут загалом про людську молодiсть – не бiльше й не менше.

Так у цiй вiчно перехiднiй зонi, в цьому настiльки анахронiчному єдиному культурному просторi, по якому з вiчним запiзненням, але досi ще, зрештою, справно перекочуються аменсдорфськi м’якi вагони, ознакованi штампом Vereinigter Schienenfahrzeugbau der Deutschen Demokratischen Republik (можливо, все, що лишилося вiд ендеерiвської утопiї, крiм хiба що недовикритих аґентiв Штазi, та й тих не лишилося!), у цих полях мiж Європою та Неєвропою, виявляємо цiлi мiльйони людей з украденим раєм – розгублених, злих, утомлених. Їхня любов до минулого виростає понад усiм, це особливий рiзновид “колишнiх”. І геть вiд них з якимось там майбутнiм. Майбутнє – це чорна дiра, це щоденне зростання цiн на ритуально-похороннi послуги, от яке це майбутнє. І якщо вони ще мають певнi сподiвання, то виключно на минуле. Точнiше, на можливiсть його, минулого, бодай часткової реставрацiї в недалекому майбутньому. Заради цього вони йдуть на вибори i голосують. Це, здається, саме той випадок, коли “апокалiптична” вiзiя на нетривалий час знову переходить в “утопiйну” – адже насправдi нiчого реставрувати не можна, i доларiв або мафiї вже так само не вижити з нашого життя, як i сексу. Але як їм пояснити, що будь-яке, навiть наше, кам’яними сокирами тесане, суспiльство усе ж насправдi є значно рафiнованiшою спорудою, нiж навiть Шартрський собор, тому реставрацiя неможлива i нiякого розподiлу шампанського та курортiв уже не буде, як не буде рiвности, братерства (принаймнi тих, їхнiх) i нової iсторичної спiльноти (принаймнi тiєї)? А буде лише виснажливе борсання полiтикiв, розгубленiсть, тупцювання на мiсцi й порочне коло тих самих причин та наслiдкiв – настiльки порочне, що їх уже й вiдрiзнити нiколи не вдасться – що є причинами, а що наслiдками.

Це минуле, що заважає вможливитися майбутньому. Минуле, яке тримає в лабетах час. Минуле як диктат у-переджености.

(7. Епiтафiя)

Срiбний перстень з iнiцiалами М. А., декiлька фотографiй та остання перед смертю фраза – от, власне кажучи, i все, що лишилося менi вiд дiда. Минуле йде попереду нас, воно прагне нас про щось попередити, часом йому це вдається.

Я нiколи не бачив дiда живим, бо смерть прийшла до нього за шiстнадцять рокiв перед моїм народженням. Ми розминулися в масивах часу, i якщо правда те, що в потойбiччi на нас чекають щоразу новi й новi процедури, то зараз менi вже дедалi тяжче сказати, хто з нас бiльше належить минулому – вiн чи я.

Я нiколи не бачив його живим? Насправдi я бачу його тiльки живим. Найстарший з-помiж п’ятьох братiв i сестер i тому досить самотнiй серед них, вiн рано вiдiрвався вiд дому, аби спiзнати всi принади сидiння в тифозних окопах. Вiн любив бути вiйськовим, але за все його життя це вдалося йому лише двiчi – у вiсiмнадцятому роцi та в сорокових. Вiн сповiдував достатньо ясну, але, як виявилося, не досить прагматичну релiгiю: визволення краю, так це називалося. Україна була одна, а ворогами її були поляки й совєти. У слушний момент слiд було пiдняти проти них зброю. Спiльником у цiй справi мiг виступити навiть сам чорт, що цiлком узгоджувалося з його, дiда, скептичним гумором та майже атеїстичними переконаннями людини втраченого поколiння, яка ще в юностi встигла побачити вiдiрванi снарядами людськi кiнцiвки. Слушного моменту вiн чекав цiлих двадцять рокiв – половину свого життя. Увесь цей час (поки писалися манiфести сюрреалiстiв, а нiме кiно вчилося розмовляти людськими голосами) вiн провiв за грою в карти, слуханням радiо, гiрськими прогулянками – кiнними, лижними й пiшими, полюванням, механiчним бiльярдом, кросвордами, флiртами, короткими, але бурхливими поверненнями до родинного життя. Вiйна знову фактично розлучила його з жiнкою та дiтьми (чи сам вiн не тiшився цiй нагодi?), хоч iнодi вони бачились у Станiславi. Його диявольський спiльник вiйну помаленьку провалював, але вiн, як i тисячi схожих на нього оптимiстiв, не переставав снувати надiю, що внаслiдок остаточного зiткнення коричневого сатани з червоним таки вдасться здобути визволення краю.

Усе це закiнчується навеснi сорок четвертого року, в поїздi евакуйованих українцiв, що рухається на пiвденний захiд десь мiж Кам’янкою Бузькою та Львовом. У Львовi з них мають бути сформованi новi боєздатнi частини для вiдсiчi совєтам (цього й добивалися!). Унiформи пошито, карабiни дозволено, пiснi складено – вперед, соколи!

Проте до Львова вiн не доїхав. У небi над ешелоном з’явилися лiтаки червоних. Дiд саме докурив цигарку, коли згори почалися бомбардування й обстрiл вагонiв. Крiзь метушню, сполох, вибухи i гарячий трiск прорiзуваної тринадцятимiлiметровими кулями вагонної обшивки вiн пiдiйшов до вiкна – чи то викинути недопалок, чи то оцiнити ситуацiю. Зрештою, його звання i досвiд накладали обов’язок подавати якiсь команди. Вiн вiдчинив вiкно i навiть висунувся назовнi – так нiби на пiдпiльних вишколах старi галицькi старшини не вчили його бути обачним i пiд кулями передусiм ховати голову. Лiтаки проносилися зовсiм низько, на бреющем полете – так, здається, це називається. В цю мить який-небудь лейтенант, ну, скажiмо, Іваненко, уродженець Полтавщини, Сумщини або Херсонщини, єдиний у сiм’ї, хто вижив за великого голоду, комсомолець i кандидат у повiтрянi аси, саме пiшов у пiке. Швидкiсть лiтака перевищує швидкiсть гальмуючого поїзда, краще впалити короткими.

Дiд уже бачив над собою тiнь цього крила. “Пане коменданте, вважайте, вiдiйдiть вiд вiкон!” – заволав на нього ординарець (срiбний перстень М. А. i цю iсторiю згодом принесе саме вiн). “Гiвно вони менi зроблять”, — рiвним голосом сказав дiд, пiсля чого впав, розшматований кулеметною чергою. Портсигар у нагруднiй кишенi на серцi не допомiг нiчим.

У своєму життi дiд мав усе, чого забажав, – двi вiйни, кiлькох подруг, родину, дiтей, гiрськi краєвиди, раптову смерть з неба. Крiм того, вмiв добре стрiляти, їздити на конi, жартувати здебiльшого непристойно й солонувато. Його любов до лихослiв’я часом озивається в менi – саме в такi моменти я знаходжу найпотрiбнiшу формулу порозумiння зi свiтом.

Не таке вже й погане було його життя, увiнчане останнiм вояцьким жартом. І жодне з його слiв не пропало – їх було почуто навiть у ревищi авiацiйної атаки.

Я над усе люблю цi його останнi слова. Я повторюю їх щоразу, коли мене атакують. Менi вiд них легше, я вiдчуваю за собою Когось Бiльшого, Його тепер уже неземну силу й пiдтримку. Гiвно вони менi зроблять – кажу я собi самому i так завжди стається. Це майже як срiбний перстень – захисне кiльце, нас поєднано, ми не самi.

(8. Медитацiя)

От якби хтось мiг позбавити цей свiт минулого! Досягти легкости, нескутости, чистоти, вiднайти в амнезiї амнiстiю! Так i хочеться долучити свiй деренчливий голос до численних футурофiльських манiфестацiй та гепенiнґiв, особливо тепер, коли до майбутнього зовсiм недалеко, там, за календарною двiйкою з трьома нулями, воно й почнеться, ого, вже почалося.

А проте не можна вiчно карати винного. Тим бiльше, якщо вiн уже беззахисний. Хiба диктатура майбутнього менше тяжiє над нами? Хiба не майбутнє зi своєю цинiчною логiкою змiн на краще втручається в нашi жести, намiри, бажання, дiї? Хiба не воно звалюється на нас усiєю нецеремоннiстю чогось безумовно великого, владного, бiльшого за нас, усепоглинаючого? Свого часу я бував знайомий з людьми, якi стверджують, нiби тiльки воно, майбутнє, являє собою єдину на свiтi реальнiсть. Один iз таких колись розкопав десяток могильникiв у пониззях Дону, а нинi переховується вiд московського паспортного режиму в проваллях медитативного трансу по кухнях у своїх спiвучасникiв, здається, пiдозрюваний у тероризмi. “Бачиш, — казав розкопувач могильникiв, ненадовго впавши духом з якихось лотосових iнопланетних долин у восьмиметрову квадратуру кухнi, де тим часом терпляче очiкувало i просило горiлки його ж таки полишене на килимку, самозагiпнотизоване i вимордуване сансарою тiло, — бачиш, усе, що колись вiдбулося й що тепер, цiєї розмазаної в просторi Митi, саме вiдбувається, — усе дiялось i дiється винятково за санкцiєю майбутнього. Я бачив звiдти. Минуле, хоч як би ми його розумiли, є всього тiльки невдалою проекцiєю майбутнього, його завжди недосконалим наслiдуванням. Найчастiше – його недолугою жертвою. І якщо вкласти в цю концепцiю нормальнi грошi, то можна створити Інститут майбутнього. Я збираюся подавати проекти на адреси всiх iснуючих фондiв та центрiв”. (По цих словах вiн укотре кудись вiдлiтав, себто тiло залишалося з чаркою горiлки “Комдив” у руках, але дух рiшуче виривався в замежжя – можливо, в цю Мить прочiсуючи офiси якихось iнопланетних лотосових фондiв та центрiв).

Втручання майбутнього – це неминуча катастрофа, сказав би я на це, бо почата пляшка “Комдива” располагала к согласию, але нiчого такого я не сказав через пiдшкiрну нелюбов до категоричности. Адже в такому випадку ми б мусили погодитися з тим, що буття є загалом катастрофiчне, а воно аж нiяк не виглядало таким у цiй кухоннiй клiтцi, о третiй ранку, серед безлiчi сигарет i випивки. То чому ми мусимо з цим погоджуватися? Невже не в нашiй природi шукати альтернативи? Чому нам залишається тiльки приреченiсть, тiльки довiчна розiрванiсть помiж цими двома монстрами, помiж цими домисленими химерами, помiж невiдомим “колись”, якого вже немає, бо воно вiдбулося, i другим невiдомим “колись”, якого ще немає, бо воно ще не настало? Насправдi ж i минуле, й майбутнє по сутi перебувають за межею нашої досяжности. Нас немає нi там, нi там. Це безоднi, кожна з яких дивиться в нас iз погордою та випробою. Чи, може, це все-таки ми дивимося в безоднi (як писалося в ґотичних романах, не в силi вiдвести погляду)? Як нам знайти в собi силу вiдвернутися вiд них?

Як нам вивiльнити теперiшнє – от запитання, котре я наважився б назвати вищою мiрою кухонним i фiлософським. Наше “тепер” – це єдине, що ми так направду маємо. Якщо тут закралася певна некоректнiсть перед Буттям, я вiдразу й виправлюся: “тепер” – це єдине, де ми так направду є, до чого ми так направду належимо. (Мати? Бути? Належати? Гадаю, це страшенно близько, можливо, це тiльки iнакшiсть у словах). А здатнiсть осягнути себе у “тепер” – це, можливо, єдиний шанс на порозумiння з навколишнiстю. “Тепер” – це єдине, за що ми вiдповiдаємо. Адже принаймнi це – нiяка не химера, це є, це зараз, це з нами. Ось воно, ось воно, ось воно вислизає…

Вочевидь, першими про це сказали поети iз властивою їм синтетичною жiночою чутливiстю. (Весна псує поетiв так само, як i жiнок: шкiра зацвiтає, слизова оболонка подразнена до знемоги, алергiя на запахи змушує до розчулености, сльози в очах, липкi плями замiсть предметiв i цiлковита просторова дезорiєнтацiя). Будь-яка лiрика – це завжди “тепер”, це перебування не “помiж”, а “всерединi”, а перебування “всерединi” є завжди вищим, вдячнiшим i шляхетнiшим, бо воно означає твою включенiсть, залученiсть, присутнiсть – на вiдмiну вiд окремiшнього, вiдторгнутого, вiдкинутого перебування “помiж”.

Саме звiдси, зсередини, — легко впiзнавана за своєю зiпсованою примхливою дитиннiстю, зухвала i приречена претензiя середньовiчного ваймарського доктора, пiдстаркуватого вiдьмака й ловеласа: verweile doch, du bist so schцn. Зрештою, цей порив аж нiяк не належить до фiлософiї – вiн не є анi наслiдком, анi предметом роздумiв i тренованої з кафедр та сцен мозкової звички до провокування абстракцiй, це швидше ефект митi, ефект присутности в життi, це саме життя, його колихання i трепет, i саме це – не вiдаючи про афористичний дар ваймарського софiстикованого звiдника – ладен будь-коли видихнути, вишептати, вистогнати будь-хто з нас, неосвiчених (краса тiла, лiта, краєвиду, смак печива, запах руїн – що завгодно може вибухнути з нас, бо рiзновидiв любови є, на щастя, безлiч, а можливостей її вiдчути – ще бiльше).

Якось, поневiряючись у густо-непролазних Елiотових маєтностях десь поблизу Бернт Нортона, я набрiв на те саме (чорт її побери, цю культуру з усiма її ремiнiсценцiями!):

Time past and time future
What might have been and what has been
Point to one end which is always present.

Зрештою, чому я зауважив “те саме”? Так, Елiот наче й поставив “теперiшнє” понад усiма iншими фiкцiями i наче визнав, що як би ми не називали це “все iнше”, воно насправдi лише провадить, воно лише приводить, лише пiдлягає, лише вiдтiнює. Абсолютним є теперiшнє. Але чому там “end”? Завершення часiв? Теперiшнє як фiнальна концентрацiя iлюзорности? Тепер як нiколи? Остаточна, умертвляюча зупинка тiєї ще, “ваймарської” митi, втiлена в черговому самогубствi лiричної енерґiї?

Я не завжди маю змогу шукати коментарi чи занурюватися в Авґустина або навiть Пруста. Я розумiв би незмiрно бiльше, якби менi вдавалося прочитувати в десятки разiв бiльше мудрих книжок i – що важливiше – вдавалося запам’ятовувати їх. Тим часом зi мною вiдбуваються тi самi речi, що й з усiма нами: я живу в часi, проживаю час, минаю в ньому. Здається, для мене теж не зроблено винятку – я рухаюся в тому ж напрямi, що й усi. І менi залишається принаймнi скористатися з цього у своїх намаганнях говорити про змiни, втрати, безоднi. Незабаром менi виповниться сорок, отже, я здобув на це мiнiмальне право. Уже почалося: новий вiдлiк, життя пiсля 2000-го, частина друга (печальнiша), той самий роман, в якому раптово з’являється iнший герой, той самий серiал, в якому героя грає вже iнший актор, дедалi прискорюване збiгання вниз, миготiння лiхтарень, лiкарень, частiшання похоронiв, на яких годилось би бути присутнiм, невмотивованi алкогольнi прориви в бiк паралельної реальности, трепет i шал, тахiкардiя, кисневий голод, зрештою, страх як такий.

Щойно тепер я починаю навчатися любови до теперiшнього. Ще двадцять рокiв тому (так довго не живуть!) я з головою, руками й ногами був вiдданий майбутньому i як самого себе любив його. Менi навiть вельми хотiлось, аби це майбутнє чимшвидше наставало, аби час, як про нього звикли казати, справдi летiв – я був тотожний своєму майбутньому i впевнений у тому самому, в чому, здається, запевняв себе Епiкур: “Поки ми живемо, смерти немає, а коли з’являється смерть, немає бiльше нас”. Я, звичайно, не мiг сформулювати цього з таким же крутiйським блиском. Напевно, моя недосформована сентенцiя звучала би менш переконливо, зате з бiльшою вiдвертiстю: “Чого нам вiддаляти майбутнє? Чого боятись його? Адже воно – це вiчне оновлення, нашi новi можливостi, новi бенкети дiйсности. Наприклад, новi жiнки, поезiї, подорожi, маски. А щодо нових втрат, то на те вони i втрати, щоб виходити за межi часу, за межi майбутнього, за межi нас, тобто нас не стосуватися. Так, втрати нас не стосуються”.

Досить плутано i сумнiвно. Краще було просто перейнятися радiстю, пити вино на руїнах замкiв i повторювати слiдом за Епiкуром як заклинання: “Поки ми живемо. Поки ми живемо”.

(9. Bildungsroman)

Поки жив його батько, мiй батько знав, що над ним стоїть велетень. Вiн жив своїм пiдлiтковим життям, ходив до ґiмназiї, де його навчали латини, влазив у вуличнi бiйки з фольксдойчами i малював у зошитах перших дiвчат, чимось подiбних до кiнозiрки Марiки Рьокк. Навеснi сорок четвертого, коли ординарець дiда принiс їм срiбний перстень i портсигар, вiн уперше в життi похолов вiд доторку до справжньої чоловiчої самотности. Сестра загинула у Днiстрi минулого лого лого лого е пережила, й от – смерть чоловiка. У чотирнадцять рокiв батько зненацька зрозумiв, що вiн вiдповiдальний.

Росiяни йдуть, казали їм звiдусiль, треба пакувати манатки. Лiнiя фронту i справдi невблаганно наповзала зi сходу, росiяни йшли. Що це означало, їм, свiдкам загачених людськими тiлами в’язниць i пiдвалiв, пояснювати не треба було. (Останнi днi червня сорок першого, дивний час мiж росiянами й нiмцями, липкi вiд поту сорочки, трупний сопух на головнiй вулицi мiста, йдiть упiзнайте своїх).

Перебування мiж росiянами й нiмцями – iсторичне призначення Центральної Європи. Центральноєвропейський страх iсторично коливається мiж двома тривогами: нiмцi йдуть, росiяни йдуть. Центральноєвропейська смерть – це смерть в’язнична або табiрна, до того ж колективна, Massenmord, зачистка. Центральноєвропейська подорож – це втеча. Але звiдки й куди? Вiд росiян до нiмцiв? Чи вiд нiмцiв до росiян? Добре, що на цi випадки на свiтi ще є Америка.

Свою центральноєвропейську подорож мiй батько здiйснив у сорок четвертому – сорок п’ятому роках. Це був знову ж таки поїзд, цього разу поїзд утiкачiв, цiлий ешелон всiлякої людности, традицiйно званої галицькою iнтелiґенцiєю – якiсь iнженери, лiкарi, правники, ґiмназiйна професура, редактори газет, карикатурнi полiтики й профспiлковi аферисти – усi з жiноцтвом (активiстки, союзянки, просвiтянки), дiтьми, слугами й домашнiми тваринами, особливо котами; ешелон помiстив у себе принагiдно кiлька самодiяльних театрiв з усiм етнографiчним реквiзитом, кiлька книгозбiрень, архiвiв, музеїв, якусь друкарню, якусь капелу бандуристiв разом з бандурами, якийсь мiшаний церковний хор, зрештою, й саму пересувну церкву, а також багато чого iншого. То був загалом досконалий бедлам зi своєю внутрiшньою вiйною за виживання, своїми iнтриґами, адюльтерами й мезальянсами. Поїзд рухався страшенно повiльно, надовго зупинявся в якихось полях чи на безлюдних станцiйках, робив якiсь нiчим не вмотивованi петлi й об’їзди, живлячись переважно чутками i страхами: росiяни йдуть. Але цього разу їх обов’язково зупинять на лiнiї Ковель – Броди – Тернопiль, запевняли професiйнi оптимiсти з таємними посвiдченнями за пазухою.

І все ж це був рух на захiд, i в ньому теж була присутня ця найпечальнiша випадкова пара – мама й син, уламок колись щасливого родинного минулого, свят-вечорiв i гiрських велосипедних прогулянок учотирьох, фраґмент щастя, з хрускотом перемелений машиною буття. (Вiн пам’ятав, як довго i настирливо переконували її в необхiдностi їхати, втiкати, змиватися, як вона не розумiла звернених до неї арґументiв про якусь там загрозу (якi можуть бути ще загрози пiсля всього, що сталося?); як вона на довгi хвилини завмирала, нiби слухаючи щось цiлком своє; як вона прикурювала щоразу наступну цигарку, мiцний чоловiчий сорт; як потiм усе ж автоматично складала якiсь речi, гублячи нить здорового глузду (i чому вiн живий, як вiн може бути живий, коли їх уже немає?); забуваючи найпрактичнiше, пам’ятала натомiсть передусiм лише про: перстень, портсигар, кiлька пасем доччиного волосся, вiдстриженого перед покладанням у труну).

Пiсля Львова поїзд нестерпно довго їхав на Перемишль, там до нього приєдналося ще кiлька десяткiв родин, у тому числi всi її сестри i брат, цiлий виводок спiвчуттiв i жалю, але до чого була вся ця вдавана скруха? “Бiдна Ірена, – казали вони, – бiдна Ірена”. Хоча смерть її чоловiка виглядала в їхнiх очах цiлком логiчною – сам того хотiв. Ясна справа, вони недолюблювали його при життi, зокрема й за нечемний окопний гумор. Досмiявся, похитували вони головами, з пiдозрою придивляючись до сина – хлопець виказував деякi з найгiрших батькових рис, розмовляв не надто ввiчливо, утiкав з товариства, вельми часто усамiтнювався (“чи не мастурбує вiн, Ірено?”), а кiлька разiв був прилапаний на курiннi.

Тим часом поїзд заїхав безпосередньо у травень, того року вiн був переважно дощовий i зимний, пiсля Кракова поїзд чомусь рушив не на Вiдень, а на пiвдень i врештi на кiлька мiсяцiв зупяцiв зупяцiв зупяцiв зупипалих першою зеленню кленово-яворових лiсiв. Усiм було дозволено зайнятися своїми справами: правники правили, лiкарi лiкували, iнженери, редактори, полiтики – всi якось оговтувалися, грали в карти, розподiленi по нових помешканнях, театр спромiгся вiдтворити в нових умовах “Сватання на Гончарiвцi” й розпочати репетицiї “Де тирса шумiла”, друкарня шумiла теж, тиражуючи вiдозви союзянок з приводу тимчасової окупацiї України та запобiгання сифiлiсу. Навiть ґiмназiйна професура знайшла собi застосування, зненацька вiдновивши навчальний рiк, i батько вдав, нiби продовжує вивчення латинської мови, щодня доїжджаючи з кiлькома своїми ровесниками з Жеґестова до Криницi. По закiнченнi урокiв була вiльна година до вiдходу примiського потяга, i вiн щоразу вiддавав заощаджений на шкiльному снiданковi дрiб’язок за можливiсть пiдiйнятися на гору леґендарним криничанським фунiкулером, цим залiзним конем польської туристичної справи. (Мiнеральнi джерела, мальовничi околицi й вищий варшавський свiт, включно з кавалерiйським генералiтетом, генiями дефензиви i оперними орфеями – все це вiн пам’ятав ще з тридцятих, з iлюстрованих часописiв i кiнохронiки). Потiм вiн якийсь час залишався на горi, дивлячись на схили, на лiси, на дахи мiстечка внизу, на всю цю Лемкiвщину, тренуючись у впiзнаваннi навколишнiх верхiв – Яворина? Маґура? – завжди самотнiй i завжди незрозумiлий (“чи не приховує вiн чогось, Ірено?”). Примiський з’являвся з боку Мушини i, поки доповзав до станцiї, а потiм знову рушав у бiк Пiвнiчної, батько встигав збiгти вниз i сiсти до останнього вагона, щоб тiльки не їхати з усiма.

Вiн справдi приховував – передусiм своє катастрофiчне вiдставання в роках. Йому закiнчувався п’ятнадцятий, час був липкий i жахливо тягучий, хоча ще за мiсяць їм знову просурмила сурма – росiяни йдуть. Виявилося, що фронт на сходi вчергове прорвано, слiд було знову пакуватися i втiкати, подалi вiд цiєї України, шляк би її ясний трафив з усiма її невидимими героями.

Отже, той самий поїзд було знову докомплектовано втiкачами (правникiв i аферистiв побiльшало, мiшаний церковний хор натомiсть уже став справдi мiшаним, єдиною неподiльною сiм’єю, позаяк у мiжчасi в ньому всi встигли з усiма переспати, хоч назовнi про це не подавано вигляду). Жовтi посвiдчення бiженцiв ґарантували турботу й пiдтримку. Дехто, щоправда, назавжди пропав у лабiринтах ґестапо: камiнь у рiчку. Така вже доля цих вiчно пiдозрюваних галичан – росiяни винищують за спiвпрацю з нiмцями, нiмцi – за спiвпрацю з росiянами. Крiм того, й деякi найхворовитiшi лишились навiки в тiй цiлющiй гiрськiй мiсцевостi, в її надрах, ближче до її мiнеральних джерел.

Але поїзд рушив далi, хоч, можливо, то був уже iнший поїзд, далi була Словаччина, квiнтесенцiя Центру i Європи, країна союзникiв, зрештою, на той час уже лiквiдоване сателiтарне утворення з президентом-священиком на чолi. Вони перетнули безлiч тунелiв i мостiв над бурхливими водами, обабiч усе ще були гори, невимовно смачнi назви станцiй, мiст i мiстечок западали в пам’ять i так само легко вивiтрювалися з неї: Стара Любовня, Лiптовський Мiкулаш, Кежмарок, Попрад, Жiлiна, Пухов (ешелон i далi рухався непередбачувано – схоже було на те, що берлiнськi стратеги, яким вiн безумовно пiдлягав, самi не знають, як бути з ним далi, отож ненастанно iмпровiзують, намагаючись заплутати росiйський СМЕРШ, червоних словакiв та Intelligence Service – так їм, виявляється, залежить на цих самодiяльних театрах). Серед утiкачiв ширилися двi головнi версiї: згiдно з першою (реалiстичною), поїзд мав прибути до Вiдня, пiсля чого всiх мусили розосередити по Райху, кожного з якоюсь iншою метою, адже вiдомо, що jedem das seine; згiдно з другою (фантастичною), поїзд уже давно нiким i нiкуди не спрямовувався – його за iнерцiєю ще тягли вперед якiсь залiзничнi демони, а злi потойбiчнi сили вже налаштували для нього вiдповiдний чорний тунель, що мав би закiнчитися довiчним проваллям, отже, i в цьому випадку передбачалося те саме неминуче jedem das seine.

Часом на гiрських вершинах виникали поруйнованi замки – батько вдивлявся в цi фраґменти колишньої повноти з несамовитою пильнiстю мандрiвного воїна. Інодi, пiд час чергової з незрозумiлих зупинок, вiн вибирався до замчища на прогулянку, хоч це й заборонялося. Там йому добре думалося i спостерiгалося, пiдземнi мешканцi виковували для нього свої мечi, вiн прикладав до вуст сурму i з Ґерлаховського Щита скликав до себе захмарне вояцтво. Тiтки енерґiйно атакували його пiсля кожного з повернень („вiн росте якимось диким, Ірено!“). Дайте спокiй, казала вона, вiн малює, як наш тато, й пише маленькi повiстi, з нього буде мистець.

Мiстечко, в якому вони зупинилися ближче до зими, називалося Голiч i лежало на уявному кордонi з Моравiєю. У ньому знову почалися спроби осiдлого життя, передусiм театральнi репетицiї. Батько був запрошений на роль якогось там джури в козацькiй виставi – i, хоч мав усього лише два блискавичнi виходи на сцену, та все ж в одному з них повинен був трохи пофехтувати дерев’яною шаблею. Проте головним його досягненням був футбол. Одного недiльного пополудня мiсцевi гравцi покликали на поле самотнього спостережника-чужинця. Вiн показав себе якнайкраще, забив декiлька м’ячiв, а пiд кiнець гри –бувають такi днi! – замiнивши воротаря, вiдбив ще й пенальтi. Йому вiдразу ж запропонували мiсце в основному складi ФК Голiч i через тиждень вiн уже вийшов на поле в червонiй з чорними смугами футболцi на матч словацької лiги проти “Унiону” зi Скалiци. Гра вийшла досить брутальною, в складi “Унiону” були переважно старшi за вiком i масивнiшi бугаї, переважно жандарми та пожежники. За весь матч йому неодноразово боляче з’їздили по ногах, а одного разу й по шиї, але вiн усе-таки забив свiй гол у другому таймi, коли опiкуни-суперники вже, що називається, здохли (давалася взнаки вчорашня сливовиця). З поля вiн iшов жахливо кульгаючи, але пiд овацiю, це були його п’ять хвилин слави – вперше i востаннє в життi вiн мав овацiю й сам тренер ФК Голiч, вiн же власник тамтешньої пекарнi i пришиблений слов’янофiл, потис йому долоню й зi сльозою в оцi заявив, що вiдтепер назовсiм забирає його в команду.

Але тої митi нiхто ще не знав, що за два днi ешелон перемiщених осiб рушить далi: росiяни знову наближалися, їхнiй вождь давав їм лiченi тижнi для завершення всiєї цiєї вiйни, ворог мав бути добитий у власному лiгвi, безпосередньо у своєму Wolfschanze, ситуацiя не терпiла зволiкань – Центральна Європа вимагала звiльнення, перлини культури було замiновано, братнi народи вустами московських радiостанцiй волали про порятунок, усiм було вже ясно, що нiмцям знову, вдруге у цьому столiттi, гаплик – тож невiдомо навiщо увесь той поїзд вiдiгнали на Вiдень i там наказали всiм виходити з речами – просто на станцiї Wien-Nord, де вони потiм провели декiлька днiв i ночей в очiкуваннi дальших розпоряджень, час вiд часу збiгаючи в бомбосховища перед нальотами авiацiї, разом iз сотнями подiбних до них бездомних утiкачiв зi Сходу та з Балканiв, усiляких изменников родины з нацистськими прихвоснями, провокаторiв, аґентiв чека, старих уенерiвських емiґрантiв, уламкiв якихось iнакших україн, жiнок, дiтей i всякої такої потолочi.

(“Обов’язково пiди у Пратерi на Riesenrad”, — напучував мене батько перед моїм вiд’їздом до Вiдня. Це було його єдине потрясiння з напiврозваленої дунайської столицi – чортове колесо, Riesenrad у парку Пратер, вiн усе-таки покатався на ньому, вiн усе-таки побачив Дунай i Stefansdom, i ратушу, i Votivkirche, i задимлене, зяюче порожнинами мiсто з висоти майже бомбардувальника, вiн усе-таки встиг: алiянти (чи, може, бiльшовики?) розбомбили парк i дощенту знищили колесо щойно кiлькома днями пiзнiше, тож, як i все iнше в нiмецькомовнiй частинi свiту, того разу спорожнiлi атракцiони ще функцiонували справно, не зважаючи на вiйну i загальну гуманiтарну катастрофу. “Обов’язково пiди на Riesenrad”, — повторював вiн менi через п’ятдесят з гаком рокiв, уже не встаючи з лiжка, я власне прийшов попрощатися перед вiд’їздом, але навiщо менi в моїх тридцять сiм здався той сраний Riesenrad, хотiв я вiдповiсти, проте, дякувати Богу, змовчав. А втiм, батькова захопленiсть усiлякими дивовиддями вимагає вiд мене дещо пильнiшого погляду: м м м мрки, серпентарiї, гонки мотоциклiстiв по вертикальнiй поверхнi, вистави Вольфа Месинґа або китайський цирк часiв раннього Мао Цзедуна незмiнно виринали в його розповiдях, як i згадуваний криничанський фунiкулер, i – особливий випадок! – Прозора Людина, пересувний експонат зi скла, привезений до Станiслава за нiмецьких часiв, витвiр пруської дисциплiни думки i природознавчого генiя, незамiнний для вивчення людської анатомiї, — через скляну поверхню тiла можна було спостерiгати за розташуванням i роботою муляжних внутрiшнiх органiв, кровообiгом, видiленням жовчi, шлункового соку, лiмфою, слиною, сечею, спермою, все це було зафарбоване у вiдповiднi кольори, перебувало в ненастанному русi i взаємодiяло; це тривало добрих два тижнi, i батько майже щодня приходив на це дивитися; згодом Прозору Людину запакували до спецiального футляра i броньованим поїздом повезли далi, певно, кудись на Залiщики – Тернопiль).

Станцiю Wien-Nord розбомбили союзники наступної ж ночi пiсля того, як батько зi своєю матiр’ю покинули її (смерть нiяк не могла потрапити в такт). Щодо них нарештi визрiло якесь рiшення невiдомих i спанiкованих берлiнських стратегiв: разом з усiма родичами та кiлькома десятками iнших утiкачiв їх пiсля двотижневого вiдсиджування в бараках у велетенському таборi пiд Вiднем було скеровано вглиб Австрiї i розселено в такому собi Зiтцґрасi чи якомусь iншому селi зi схожою назвою (на жоднiй мапi не знайдете, я шукав i знаю, що кажу, але все одно бачу цей Зiтцґрас у всiй його типовостi: ґотика церкви, годинник на дзвiницi, вуличка з поштою та винарнею, туркотiння голубiв, старе баронське помiстя на пагорбi – ein SchlцЯchen, каштанова алея, Альпи на горизонтi, водяний млин i купання в зеленуватiй водi. Бо по-iншому просто не може бути!). І поки закiнчувалася вiйна, поки останнi з останнiх бiлявих бестiй вiддавали життя за Тисячолiтнiй Райх вiд Атлантики до Індiйського океану включно з Трансильванiєю i Скiфiєю, поки австрiйцi проголошували, що вони все-таки австрiйцi, а нiякi не фашисти, поки все це дiялося, всюди набирала сили весна, батько дослухав останнi у своєму життi лекцiї мертвої мови, якихось iнших мов. Далi почалося лiто, американська адмiнiстрацiя ще не знала, як їй бути з цими Displaced Persons, але тимчасом пiдгодовувала їх солоними горiхами, консервованим пивом i щiльно набитими короткими сигаретами з верблюдом та пiрамiдою на жовтiй пачцi. “Цiле щастя, що американцi, – повторювали тiтки, – цiле щастя, що не большевики”, – уточнювали вони свою думку. Кожна з них умiла викладати десятки пасьянсiв, i батько запам’ятав деякi з них – “Червоне i чорне”, “Солiтер”, “Портретна ґалерея”. Інодi вiн надовго пропадав у навколишнiх, щойно нацiоналiзованих по бароновi лiсах, i вже нiхто й нiколи не дiзнається, як йому було того лiта, з ким вiн там зустрiчався – пiд дахом мисливської хатини, пiд тисячолiтнiм тисом, пiд прицiлом янкi-вартового, пiд кожним кущем, i нiхто не дiзнається, скiльки разiв i як її звали...

“I’m sorry, – сказала його матерi на початку осени панi officer, особа з нежiночою сухiстю шкiри та голосу, – I’m sorry but you have to return home. With your son”, – додала вона, аби не лишити сумнiвiв, а потiм повторила все це недосконалою польською. Це було не що iнше, як виконання союзницьких зобов’язань перед рябим Джозефом – видати Москвi всiх її колишнiх пiдданцiв. Це називалося прекрасним словом репатрiацiя, бо латинською patria означає батькiвщину, i вiн це пам’ятав, як i крилатий вислiв dulce et decorum est pro patria mori, що його колись був змушений сто п’ятдесят разiв написати у своєму шкiльному зошитi на вимогу прикрого педанта професора Чайкiвського.

Нiхто, крiм них двох, жодна з маминих сестер укупi з усiма їхнiми relatives, поверненню додому не пiдлягав, оскiльки нiхто з них анi хвилини не був громадянином Однiєї Шостої. Таким чином, вони розглядались адмiнiстрацiєю як частка Заходу, громадяни вiльного свiту, а отже – вони мали в цьому вiльному свiтi залишитися. “Бiдна Ірена, – казали сестри, – що її там чекає?”. Дехто заводив розмови про втечу, пiдробку документiв, знищення старого посвiдчення, змiну прiзвища, хтось iще радив чимшвидше вийти замiж. “Тiльки не це”, – вiдповiдала вона, зненацька усвiдомлюючи собi все безглуздя будь-якої на свiтi втечi – їй нiколи не втекти вiд себе самої, вiд своїх снiв, вiд голосу свого чоловiка в передранковiй недобрiй тишi.

“Зрештою, там я буду ближче до могил Радусi й Марка”, – сказала вона на прощання своїм братовi й сестрам, цiлком ясно розумiючи, що бачить їх востаннє. “Ти завжди намагалася вдати, нiби сама цього хочеш”, – потерла пальцем око старша iз сестер.

Вони повертались якимись росiйськими вiйськовими машинами, батьковi не подобався водiй з нашивками на погонах, але вiн лише напружено мовчав, а водiй був одесит i предметом внутрiшнiх вагань для нього було, як би це скористатися з присутностi в кабiнi дамочки, з фрiцами, сучка, втiкала, може, й лягала пiд фрiцiв, та менi шо, жалко, от тiльки вже не дуже молода i пацан взрослий зирить воронячим оком, ладно, хрєн з тобою, живи, нє трону, “часы давай, часы!” – взяв на понт криком, щоб хоч якось та скористатися.

Це їхнє повернення було схоже на безумовну капiтуляцiю, тi самi пейзажi їхали в протилежний бiк, руїн значно побiльшало, ешелони були набитi п’яними вiйськовими та трофейними валiзами, це нагадувало найгiрший з можливих снiв: комендатури, вокзали, вошi, черги за перепустками – i катастрофiчне меншання днiв та згортання Європи. Пiзньої осени вони постукали у дверi колись їхнього дому, i так закiнчилася ця абсурдна втеча з Єгипту, подорож у майбутнє й назад. Пасма доччиного волосся, перстень i портсигар зацiлiли – чого ще треба було хотiти?

І чого ще хотiти менi, одному з безпосереднiх наслiдкiв цього повернення?

(10. Трилер)

Батько був iнакший, нiж я, поза всяким сумнiвом

У вереснi п’ятдесят дев’ятого вiн кожного вечора ходив зустрiчати маму, слухачку вечiрнiх бухгалтерських курсiв. Йому було двадцять дев’ять, а мамi дев’ятнадцять, i вiн називав її малою. Вони прожили разом уже понад два роки (трохи дивне поєднання досвiду та юности), й мала нарештi завагiтнiла. Увесь вересень вона вiдвiдувала вечiрнi бухгалтерськi курси, а великий приходив по неї десь ближче до одинадцятої, щоб запровадити додому цiлою й неушкодженою. У тi роки (як i в усi подальшi) нiчне мiсто було погано освiтлене, лiхтарi щоразу нищили якiсь пiдпiльнi хулiгани, центральна частина, що складалася з одноповерхових особнякiв та невеликих, переважно австрiйського часу, кам’яниць, уночi являла собою темний лабiринт вiдлунь з майже мiсячними пейзажами. Однiєї з таких ночей свого часу було безслiдно лiквiдовано пам’ятник Сталiну у привокзальному скверi – на ранок залишився тiльки пагорб, невдовзi любовно перетворений на клумбу. Небезпеки чигали на кожному кроцi, особливо на молодих жiнок. Так принаймнi уявляв це собi мiй батько.

Вiн аж нiяк не був фраєром i якщо ходив зi складаним ножем у кишенi, то це означало тiльки одне: що вiльної лiсової хвилини вiн любить повправлятися в метаннi цього ножа i найчастiше попадає ним куди слiд (стовбури берiз i сосен, тихе скрапування сокiв). Але того вечора вiн не мав ножа, про що знаємо на разi тiльки ми з вами.

Десь помiж синаґоґою (клубом медiнституту) й тодiшнiм театром (популярна вистава “Калиновий гай” закiнчилася пiвгодини тому, i всi розiйшлися) його перепинило троє. Вони виповзли звiдкись iз пiтьми, наче з мiсячного кратера, припускаю, що це нагадувало появу вампiрiв у знаному вiдео Майкла Джексона – двоє пацанiв, пострижених пiд полубокс, i одна шмара з початою пляшкою в руцi. “Ты! – звернувся до батька один iз них. – Ты, закурить есть?”.

Це був час чергової мiґрацiї – з другої половини п’ятдесятих активно розбудовувались околицi, хрущовськi помешкання заселялися всiляким приїжджим людом, для якого вiдповiдно проектувалися все новi й новi заводи, фабрики, мiсця культури i вiдпочинку, вiйськовi частини – i росiйської мови в мiстi стало вiдчутно бiльше, нiж кожної iншої. У зв’язку з оновлюваним i перекроюваним обличчям дiйсности мiсцева влада вже рiшуче обмiрковувала, в який спосiб їй змiнити саму назву мiста – пропонувалися Прикарпатськ або Комсомольськ-Прикарпатський.

“Де в срацi той нiж? – подумав батько, перевiряючи кишенi. – Кури”, – подав їм вiдкриту пачку “Прими”. “Ты, я возьму две”, – сказав перший з них i взяв шiсть або сiм. “Якщо треба, бери”, – вiдповiв на це батько, упевнившися, що нiж лишився вдома, в кишенi лiсового плаща. Вони посмiялися, розбираючи куриво мiж собою. “Твое счастье, что у тебя было”, – сказав iнший i вони знову загигикали, а шмара зайшлася iдiотським смiхом. На цьому можна було розходитися своїми дорогами – його милостиво вiдпускали. Але вiн запитав – настiльки ж рiвним голосом, наскiльки його батько вимовляв своє “Гiвно вони менi зроблять” – отже, вiн дозволив собi запитати “А если бы не было?”

Вони перестали шкiритись i знову повернулися до нього обличчями. “Счас увидишь”, – вицiдив той другий.

По цих його словах варто дещо сповiльнити зйомку (саме в тi часи цей прийом входив у кiнематографiчну моду). Отже, бачимо, як частина батька – ментально-астральна – вiдокремлюється вiд нього i збоку починає спостерiгати за бездоганно-автоматичними дiями тiла. Тiло встигає ухилитися вiд першого ворожого удару й негайно завдає свого аперкота лiвою (була епоха боксу, нiяких тобi каратистiв з дурнуватими котячими вигуками) i слiдом за ним – хука правою. Цього вистачило, щоб пацани розлетiлися в рiзнi боки. Шмара завищала й занесла для удару пляшку, з якої щось полилося. Батькове тiло ще раз устигло вiдхилитися, пляшка пролетiла кiлька метрiв i лунко покотилася брукiвкою, чомусь не розбиваючись. Батькове тiло достатньо легко пнуло шмару вбiк, вiд чого вона заточилася i присiла поруч зi своїм лежачим приятелем. Інший тим часом уже пiдводився, зачумлено струшуючи головою, – батьковому тiлу залишалося бiгти, що вiн i зробив, перетнув площу Мiцкевича (позеленiлого поета на постаментi видно не було), пробiг повз колишнiй готель “Брiстоль”, коридорами якого саме блукав дух композитора Дениса Сiчинського, i щойно на Галицькiй зрозумiв, що погонi немає, пiсля чого ментально-астральна частина повернулася до нього в тiло.

“Чого ти увесь дрижиш?” – запитала його мама, коли вiн узяв її за руку при виходi з бухгалтерської школи. “Нє май мєсяц”, — вiдповiв вiн почутою колись в армiї приказкою.

І справдi, був щойно вересень, i менi, вочевидь, непогано лежалося там, всерединi, в очiкуваннi всього на свiтi.

(11. Тренос)

Поки ми живемо, смерти немає, стверджував добряк Епiкур. Як тiльки вона приходить, уже немає нас. Ми розминаємося зi смертю, можна було б розвинути його жарт. Ми вислизаємо їй з-перед носа. Якого, до речi, в неї нема.

А проте є одне надто вагоме “проте”. Воно й не дозволяє нам досхочу натiшитися дотепним вiдкриттям старого життєлюба. “Проте” полягає в тому, що ми не самi. “Проте” полягає в тому, що смерть приходить не до нас, а до тих, хто поруч з нами.

Мiй батько i пiсля смерти залишився самим собою – таким же ненав’язливим, перейнятим невибагливiстю та скромнiстю, небажанням нагадувати про себе, турбувати, завдавати комусь клопотiв чи про щось просити. Жодного разу не з’явився в нiчному домi, не засвiтився з порога чи з вiкна блiдим променем, як то зазвичай чинять iншi мерцi, особливо упродовж перших трьох або й дев’яти дiб, коли ще надто болiсно рвуться зв’язки з недавнiми найближчими i хочеться побути з ними, у тих самих кiмнатах, коло тих самих предметiв (пачка “Прими”, окуляри, настiльна лампа, двi колоди карт). Навiть голосу не подав – анi опiвночi, анi перед свiтанком. Не натякнув на жодну таємницю, не лишив прочиненими жодних дверей, не покликав за собою на сторожову ельсинорську терасу.

(Інша справа дiд. Загубивши протягом одного неповного року дочку й чоловiка, його дружина збайдужiла до Бога й замiнилась у переконану атеїстку. Я вже писав, що вона в тi роки багато курила i – про це я не писав – назло всiм перестала ходити до церкви. Але до самої смерти ця переконана особа, моя бабуся, принагiдно переконувала спiврозмовникiв, що десь наприкiнцi сорокових, узимку, перед самим свiтанком, її вiдвiдав Марко. “Вiн говорив десь нiби з нашої веранди, я вже не спала, бо мусила раненько бiгти на роботу, коли раптом почула його голос: “Я тут, я з тобою”. Потiм лиш тiнь по фiранках – i вже”, – так вона розповiдала, ця атеїстка. Дiд вiдвiдав її дуже вчасно – то були найпекельнiшi для неї роки: жахливi нестатки, життя надголодь (усе зароблене йшло на синову науку в технiкумi), самота, старiння – i куди подiлася дiвчинка, що з тiєї ж веранди спостерiгала за ерцгерцоґом Францом Фердинандом у вiдкритому автомобiлi? – а ще холод, темрява, зима, марудна робота зi статистикою туберкульозних захворювань i крiй та шиття по ночах як додатковий шанс для виживання, до всього також перiодичнi виклики в ґебе з недвозначними протоколами намiрiв. Отож це було їй вкрай необхiдно – цей позасвiтнiй вiзит, цей виразний вояцький голос, цi слова, що не лишали сумнiвiв – “Я тут, я з тобою”).

А мiй батько час вiд часу виникав лише в моєму снi – в далекiй перспективi якогось iншого сюжету, так само ненав’язливо, з вiдстанi: вiдвернувся i кудись пiшов, ледь махнувши рукою, мовляв, не буду заважати, живiть собi далi. Я впiзнаю в ньому це, я добре це знаю.

У дитинствi я, здається, занадто прив’язався до нього – це був великий оповiдач iсторiй (з роками – одних i тих самих, повторюваних), автор тисячi ненаписаних новел, лiсовий герой (вiн був лiсiвником за фахом, з чого майже автоматично виникали його часта вiдсутнiсть удома i стiйкий нахил до алкоголю). В його iсторiях було кiлька врятованих звiрiв, нiчне переслiдування зграєю зимових вовкiв, щось iнше – стрiлянина, кiннi перегони, вогнища. (Пам’ятаю, пам’ятаю, чорт забирай, цю втрачену пiзнiше хвацькiсть оповiдi, майстернiсть в iнтонуваннi, опуклiсть деталей, докладно вiдмiрянi паузи i вiртуознi прискорення – цiле зачароване товариство напружено вслухалось, а жiнки просто пожирали його очима, стiльки в цьому оповiдальництвi виявлялось еротизму). У тридцятi роки вiн виростав на iлюстрованих вестернах, його пам’ять i в сiмдесятi була захаращена далекими американськими вiдлуннями (Аризона Джек, казав вiн, Аляска Джим, Алабама Джо i Буффало Бiлл).

Не пригадую, скiльки загалом годин я простояв коло вiкна тiєї ж таки веранди, виглядаючи з-за вуличного рогу його повернення. У цьому полягав найвищий сенс мого перебування на свiтi: дочекатися цiєї з’яви, цього, наприклад, вельми впiзнаваного змаху руки, яка виникала з-за рогу першою, цiєї траперської вестернової ходи. Інодi його приводили якiсь люди, вiн падав на лiжко одягнутим, я знiмав з нього черевики. Це було моє прокляття, цi запахи горiлки й тютюну, ременiв, унiформи, ця безладна паплянина (Аризона Джек, сину, Аризона Джек, Аризона Джек i Сiтiнґ Буль, сину, i три пострiли в браконьєрiв). Я не витримав би й хвилини на цьому свiтi, якби його раптом не стало.

Ми були з ним у змовi. Я нiколи й нiкому не розголошував, скiльки вiн випив, якщо, траплялося, був свiдком i спiвучасником його цiлоденних блукань. За це вiн майже у кожнiй кнайпi купував менi склянку сухого вина, завжди одного й того самого – ркацителi. Я не вiдмовлявся, хоч i без цього нiколи не продав би його. Дорогою я п’янiв, тверезiв i знову п’янiв, старi добрi буфетницi впiзнавали мене, батьковi друзi (їх у тi днi налiчувалося сто тисяч) шанобливо вiталися зi мною за руку, батько тим часом усе глибше занурювався у свої iсторiї, деякi я чув удесяте, ми поверталися додому пiд покровом темряви i, нiкому бiльше не потрiбнi, крiм себе самих, ще довго висиджували на верандi, окутанi сигаретним димом та дедалi менш сенсовним словесним плетивом (карабiн заряджений, кров на снiгу, три кiлометри пiд гору, а в мене дробовик, гiвно менi зроблять, який ще рапорт, пiшли ви всi).

Але пiд кiнець сiмдесятих я вже не хотiв i не мiг цього слухати, мене цiкавив не Кервуд, а Керуак, я вiддалявся вiд батька згiдно з обов’язком змiни часiв. (Бо насправдi людське життя страшенно довге, фактично ми проживаємо не одне, а кiлька життiв, щоразу кудись вистрибуючи зi свого попереднього втiлення – i все це ще тут, на цiй землi, не переходячи жодних коридорiв смерти, все це пiд тим самим iменем, з тiєю ж персональною реєстрацiєю, за тим же особистим номером). Саме тодi, в мить мого вiддаляння вiд батька i взагалi вiд усього батькiвського, я вперше зазнав навали майбутнього. Воно вимагало мене, виривало з корiнням, я покидав усе вчорашнє (дiм, веранду, вестерни, горiлчанi кошмари, страхiтливе очiкування) i починав жити сам. Можливо, це було моє перше велике визволення – я позбувався однiєї з найсильнiших залежностей. А втiм, це не конче так: не стiльки визволення, скiльки розчарування. Лiсовий герой i харизматичний оповiдач iсторiй розвалювався в мене на очах, зникав у минулому. Залишався нестримно старiючий чоловiк, забудькуватий i повiльний, схильний до набридливого повторення одних i тих самих сюжетiв (вiд занадто частого вжитку вони марнiли, стиралися, блякли, губили колишню пружнiсть i безсумнiвнiсть), залишався хронiчний розкладач пасьянсiв i вiдлюдник (“Червоне i чорне” – раз, “Солiтер” – двiчi, “Портретна ґалерея” – так само, i – знову спочатку: “Червоне i чорне”, “Солiтер”, “Портретна ґалерея”).

Можливо, це була моя перша велика зрада. Можливо, моя перша велика втрата. Нашi зради є водночас нашими втратами, але без них нас немає.

З того часу минуло ще двадцять рокiв (цiлий класичний роман!), поки вiн жив. Тiльки от вiдстань мiж нами вже не зменшувалась нiколи. Потiм було ще багато годин, упродовж яких я сидiв коло телефону, поки вiн умирав. Поки менi не сказали “так, уночi”. (Кiлька схлипiв з горловими спазмами у ваннiй, де я востаннє мив його в понедiлок – в око потрапив його помазок, от i все, от i все, але то був його помазок!).

(12. Інтермедiя)

“Мущина, думайте скорше, у мене ще шiсть мерцiв сьогоднi”, – сказала панi з похоронної служби. Батько помер в нiч на страсну п’ятницю, отже, досить невчасно: свято, свято, найбiльше християнське свято йшло до нас, i трудящi хотiли святкувати, а тут цi мертв’яки, курва. “У понедiлок”, – сказав я. “Який понедiлок, який понедiлок, – занервувала похоронниця, – у понедiлок вам нiякий священик ховати не буде! Таке свято велике, а ви – ховати. У вiвторок найранiше! Але до вiвторка вiн може почати портитися. Бачите, що з погодою? Не було весни й вiдразу лiто. Давайте завтра. Завтра субота. Щоб ще до свят. Скоренько поховали – i на Пасху чистий спокiй ”.

Друзяки в машинi чекали вiд мене вiдповiдi. Був перший несамовито весняний день наприкiнцi жахливого квiтня. У примiщеннi стояв густий мiшаний запах талої води, пролiскiв, глицi, свiчок, парфумiв, поту. За iнших обставин я тiшився б такiй iнтенсивностi (все одно тiшився!). “Я подзвоню додому, – вiдповiв їй. – Два слова”.

Мама на тому кiнцi телефонної лiнiї пiдiйшла не вiдразу. “Пропонують ховати завтра, – сказав я. – У понедiлок не ховають, бо свято. Якщо не завтра, то аж у вiвторок”. Телефонна лiнiя була якась допотопна, апарат так само. Чорний антоничiвський ебонiт. Мама чула тiльки трiскотiння й окремi слова. Я повторював тричi. “…люди скажуть… навiть не до… ще побу… так не можна…” – почулося менi. Я зрозумiв, я сам так думав.

“У вiвторок, – сказав я, поклавши слухавку. – Якщо в понедiлок ви дасте нам автобус, щоб забрати тiло з лiкарнi додому, то ховаємо у вiвторок”. “Правильно, – погодилася панi, – у них там в лiкарнi є холодiльнiк. Долежить нормально. У нас теж є, але наш забитий. Люди мруть, як холера. Особливо перед святами”. Я заплатив за вiнки, стрiчки, написи на стрiчках, лишив художницi папiрцi з текстами написiв (усе одно потiм знайшов кiлька помилок). “За труну платите оддєльно”, – повiдомила панi, хоч я й без неї знав. “Автобус до лiкарнi вiд нас, понедiлок, десята”, – видала менi квитанцiю. “Дякую, – сказав я на виходi. – Веселих вам свят”. “І вам теж”, – вiдповiла чемнiстю вона.

(13. Інтермедiя-2)

Трунар був злiплений з якогось недоброякiсного тiста – увесь колихався пiд сорочкою, йшов хвилею. Голос мав несподiвано високий, такi бувають у сварливих провiнцiйних тенорiв або злих клоунiв. “Педрило”, – шепнув менi Славко, ховаючи знущальну посмiшку. “Така чи така?” – трунар показав на два свої шедеври рiзної довжини. “Тяжко сказати. На око”, – знизав я плечима.

Труни були добротнi, здається, дубовi, обсмаленi паяльною лампою, всерединi повнi свiжої золотистої стружки. “Який в нього рiст?” – не терпеливився трунар. “Нижчий вiд мене, – згадував я. – Такий десь, як вiн”, – я вказав головою на iншого Славка. “Такий, як ви. Майже точно”, – запевнив трунаря перший Славко. “Такий? – трунар моментально зорiєнтувався i з несподiваною для нього пластичнiстю залiг в одну з трун, якраз по ньому. – Будете брати цю?” Потiм пiдморгнув: “Менi можна, в мене така робота. Як фамiлiя?”.

Прiзвище набазґрав по трунi хiмiчним олiвцем.

Я вiдрахував двадцять сiм новеньких купюр i подав йому. Вiн загнав сокиру в дерев’яний стовп i послинив палець. “Майте ввiду, – сказав, перераховуючи, – за обшивку i тюль оддєльно”. Я додав стiльки, скiльки вiн захотiв. “Порядок, – вiн запхнув усю суму в задню кишеню обсипаних тирсою штанiв. – Коли забираєте трупа?” “Понедiлок, десята ранку”, – сказав хтось iз нас. “О’кей, всьо буде чотко, – сколихнувся вiн животом i грудьми. – Де я мiг тебе бачити?” – втупився в мене. “Телевiзiя”, – махнув я рукою.

(14. Мiстерiя)

Була, як я вже писав, Велика П’ятниця, день, коли все раптово прокинулось i зазвучало пiсля пiвторамiсячного холоду i снiгу з дощем. Лiкарня лежала майже за мiстом, на пагорбах, вiддiлення патанатомiї було найдалi, на краю лiкарняного мiстечка, за ним уже тiльки вiдкритий свiт: запаморочлива перспектива полiв, запах землi, першої трави, синiй лiс пiд горою, нарештi обiцянки Карпат, як написав би Йозеф Рот, на горизонтi. Ми дочекалися закiнчення розтину, щоб отримати медичну довiдку. На пiдставi довiдки отримувалося свiдоцтво про смерть. На пiдставi свiдоцтва – право на похорон. На пiдставi цього права – право на нашу, м’яко кажучи, ротацiю.

Доктор мав недвозначну слабкiсть до фiлософувань. Вiн вийшов до мене на ґанок уже пiсля всього i, схожий на чеховського доктора, щоправда, без пенсне, узагальнив: “Знаєте, в таких випадках нам залишається промiнчик полегшення – добре, що вiдмучився. Ви йому хто? Син?”. Я чомусь заговорив про укол, треба би зробити такий укол, щоб тiло довше трималося, бо невiдомо коли будемо ще ховати, свято iтеде, вiн перебив мене: “Ви хлопцям грошi дали?” Я пiдтвердив. “Тодi без проблем, буде укол. Ви, перепрошую, в Бога вiрите?” Але я не встиг вiдповiсти, бо вiн саме докурив i, плеснувши мене по плечу, рушив робити наступний розтин: мруть як мухи, рiзкi перепади в погодi, серцево-судиннi не витримують.

День розгортався як послiдовнiсть адрес i станцiй: загс, ритуальний комбiнат, будинок скорботи, соцзабез, церковна канцелярiя, пошта. Повiтря нагрiвалося з несамовитою швидкiстю, по обiдi всi роздягнулися на сонцi, скинули верхнiй одяг, жiнки моментально встигли перестрибнути в короткi спiдницi, майдан Шептицького перетворився на суцiльний паркiнґ i був забитий автомобiлями, Ігор з пiвгодини шукав, куди йому ткнутися, добре, що дебiли виявилися знайомими, середмiстя просто-таки вiбрувало (купiвля, торгiвля, продаж, ковбаси, шинки, паски, яйця, сметана, кошики, бесаги, торби, хустини, свiчки, iконки, образки, медальйони-хрестики), до катедри на сповiдь iз причастям тяглася кiлькасотметрова черга, справжнiй тобi конвейєр сумлiння (“слухай, як вони можуть на колiнах вiддавати поклони в таких коротких спiдницях?”)…

Але вони нормально виходили на майдан пiсля всього i, заспокоєнi, як належить, вишiптували собi: “…праворуч слави Твоєї, заради молитов Твоєї Пречистої Матерi i всiх Святих”. Й аж тодi померкло сонце, i три години була пiтьма на землi. О третiй годинi пiсля полудня (ми саме сидiли у приймальнi соцзабезу) Ісус сильним голосом закликав: “Отче, у Твої руки вiддаю духа Мого!” Вiдтак схилив голову i вмер. У тiй хвилинi земля затряслася, скелi розпалися, вiдкрилися гроби i багато мерцiв воскресло. А центурiон i тi, що стерегли з ним Ісуса, побачивши землетрус i те, що сталося, вельми налякалися i казали: “Це справдi був Син Божий!”

(15. Ламентацiя)

Це справдi сталося, казав я собi, це мусило статися колись.

У понедiлок ми привезли тiло додому i положили його на столi. (Тiло, саме так, тiло, я увесь час ловив себе на тому, що чомусь кажу i думаю “тiло”, в той час як мама продовжувала називати його по iменi). Приходили десятки людей, цiлi нашарування рокiв, бiографiчних вiдгалужень, епох, масок, ролей. Сороковi, п’ятдесятi, шiстдесятi, сiмдесятi, вiсiмдесятi. Дев’яностих було найменше. Сусiди переконували, щоб не пiдпускати до нього Таку-то, бо вона має звичку що-небудь (шнурiвки, шпильки, носовички) красти з покiйникiв i потiм пiдкидати живим людям, аби їм поробити. Ми не пiдпустили її.

Смерть солiдаризує тих, якi залишаються жити. Споглядання смерти тимчасово робить їх ближчими. Життя невдовзi знову всiх з усiма посварить. Але поки що всi за одно, це правда, що смерть очищає вiд несуттєвого.

“Покладемо йому з собою, — казала мама, — покладемо туди його окуляри, карти, пачку сигарет. І обов’язково Радусине волосся. Все-таки вони були братом i сестрою”. “Як знаєш, – вiповiдав я, – все це, щоправда, якесь таке поганство, але як знаєш”. “На Сходi України, – втручався в розмову ще хтось, – буває, кладуть i пляшку горiлки. Усе, що небiжчик любив за життя”. “Горiлки? – дивувалася мама. – Це вже занадто!”. “Але ти кладеш сигарети”, – хотiв нагадати я, проте упокорився: невiдомо, як колись буде зi мною.

Горiлки, горiлки, всiм по сто, всiм по сiм, shit, знову стакани пластиковi, менi не сто, а сто п’ятдесят, а менi мiнеральної на запиву, два пива, якого-небудь соку, i каву, i пiццу, i пiццу-шмiццу, i пiсю, куох-куох-куох, а менi посмiшку, i все це надвiр, хай ваша швабра винесе все це надвiр, у-ух, курва, так нiби дотепер весь у формалiнi, в горлi клубок. (Мої друзяки допомогли привезти тiло з лiкарнi, занесли його у квартиру i попросилися на волю. На волi їм робилося дедалi краще, я заздрив). Хто як собi хоче, а я – Як не вип’ю, вiддам конi – Наливай по другiй, чого чекаєш – Нащо тiльки на сей свiт приходимо?– Я так i сказав: жах – Мене знудило, потiм я присiв – Там у трупарнi їх пiдмальовують – Нормальний концепт – Що в тебе з руками, старий?– Тодi наливай, якщо нiчого – За небiжчика не цокаючись – Поки не поховали, не можна -- Точно, вiн правду каже – Тодi за Юрка: щоб цю нiч витримав – Щоб усi ми витримали – Там нема що нести – Пiди вiзьми ще одну – У них тут з нацiнкою – Краще магазинної – Тодi не одну, а двi – Найгiрше там сходова клiтка – У цих хрущовках краще не вмирати – Потiм не винесуть – О згадав анекдот – йах-йах-йах – Що, так i сказала? – Добре, я вiзьму ще пляшку, як запросиш тих малих – Христос воскрес, дiвчата – І правiльно здєлал – уех-уех-уех – Товариство, читаю вiрш – Цей дядiнька шо, поет? – Пйотрова i Панова вмерли – Ангол смерти в повiтрi – Не люби сам себе, домовину роби – І це вiрш?– Оце вiрш! – Ти шо, тiпа поет? – А ти шо така мокра? – Нє поняла – Пiшла в пень п...да нещасна – Що вона там в кущах – Я знiмаю я вмiю – В мене ще на два по сто – І до побачення! –– І темно, як у лiсi, i поливаний понедiлок…

Хоч усе це по-своєму врiвноважувалося, бо в той самий час над батьковим тiлом вiдбувався iнший обряд (упродовж перших двох святкових днiв дяк посадив голос i ледве хрипiв, зате священик був бездоганний): Христос воскресе iз мертвих, смертiю смерть поправ // І сущим во гробiх живот дарував. Христос воскресе iз мертвих, смертiю смерть поправ // І сущим во гробiх живот дарував. І знову, i ще раз, i багато-багато разiв те саме спочатку.

(16. Депресняк)

Десь напередоднi сорокарiччя у твоє iснування, як до себе додому, ввiйшла смерть. Ранiше ти знав про неї – i що? Вона була надто далеко i поширювалась на всiх, крiм тебе. Це було щось таке, що могло трапитися лише за межею твого свiту. Аж тут вона з’являється, аж тут її бiльшає навколо тебе, саме навколо тебе, i ти починаєш прозрiвати: вiдтепер її ставатиме все бiльше. Життя повернуло на захiд, сонце сiдає в затоках мовчання – й анi дня без неї. Подивись на мерцiв: ось вони ще тут, у свiчках i квiтах, а насправдi вже пливуть у своїх вiдв’язаних вiд пристаней човнах, колишуться у своїх тунелях, невагомi й зачудованi. І даремно чекати їх назад, i нiхто не чекає.

Сталося: ти теж раптово усвiдомив свою завислiсть помiж мiнус та плюс нескiнченностями, слiдом за багатьма, слiдом за всiма, хто знав про смерть i жив з нею всерединi. Ти приєднався до бiльшости, став одним iз тих, до кого зненацька дiйшло, що це насправдi жахливо (“я знаю, там буде дно колодязя, темниця без промiнчика свiтла”, записав якось у нотатнику один польський аґностик). Ти фiзiологiчно, усiм собою вiдчув цей жах лiнiйного часу (є тiльки один потiк, один-єдиний напрям руху, i нiщо не повертається, i нiколи не ступиш у той самий Дунай, i жодної митi не зупиниш, i молодiсть не вернеться, i в нас немає вибору). Ось, нарештi причина: в нас немає вибору. Ось вiн, жах.

(Ти по-жiночому думаєш про фiзичне старiння, фiксуєш кожну змiну, пов’язану з нiгтями, шкiрою, волоссям, вiями, втомою очей та щiк, вiдмовою м’язiв, безпардонною примхливiстю пенiса, аритмiчними стрибками серця. Ти по-жiночому думаєш про жiнок, про їхнi погляди. Колись твiй кожен крок був охоплений енерґiєю цих поглядiв. Вiдразу кiлька жiночих поколiнь дивились на тебе – з очiкуванням, випробою, викликом, натяком, сподiванням. Їх усе менше тепер, цих пiйманих поглядiв. До того ж вони наче вкрилися чимось липким i зiпсованим – це не тi й не такi погляди, вибачай. Це ти змiнився, крокодиле).

Я нiбито й готувався до цього. Я так багато всього прочитав, що доречно було би поспалювати всi тi книжки, я ще бiльше побачив, я нагромадив стiльки вражень, секунд, спалахiв, я вчив себе холодовi i спокоєвi, я знав про марноту марнот. Але чому ж тодi щось тисне на мене – ззовнi? зсередини? І повно цих примар навколо мого дому, якесь безконечне шарудiння, скавчання, виття, вони мене не люблять, суки, вони тiльки й чекають, аби зiштовхнути мене вниз, накинутися всiм кагалом, роздерти на шматки, нiхто мене не любить. Це давно колись мене всi любили.

І так живеш – увесь зi страху та смутку, з епiтафiй, з поруйнованих цвинтарiв, зi своєї центральноєвропейської спадщини, з алкоголю й бравад, з тяжкого плутаного бароко, з чорних анекдотiв, з трави забуття, з Йорика, з Кальдерона (“А що таке сон? А все наше життя хiба не сон?” – кричить в унiсон якась смiшна людина, Достоєвський). І Бог нам Черв?!

Наше життя, цей нiкчемний вiдтинок теперiшнього, до неймовiрности стиснутий двома жахними i схильними до розростання масивами, що називаються минулим i майбутнiм. Це товщi, яких нам годi собi уявити. Це вiчнiсть перед нами i вiчнiсть пiсля нас. Безумовно жахною є пустка пiсля нашого зникнення. Але чим краща пустка перед нашою появою, сотнi тисяч рокiв настоювання в безгомiннi й темрявi, в зимних лабораторiях буття? Я не знаю бiльшої самотности, нiж самотнiсть кожного з нас, бiльшої порожнечi, нiж та, що знущається над нами.

То яке менi дiло до минулого, до майбутнього? Я покинутий сам на себе, прийшов i пiду. На вулицi екзальтованiй я був серед вас перехожим.

Але щось залишається. Щось передається. Я не про гени.

Колись на цьому свiтi, зовсiм недалеко вiд мене (а часом нестерпно близько вiд мене) жив батько. Тепер його тут немає, однак щось таки є: iнтонацiя, жест, порядок слiв у реченнi, пауза, тембр, кашель. Це я, вiн, це всi, хто перед i пiсля. От я дивлюся з пагорба на лiс – i забуваю про все, завмираю, тихну. І тодi раптом: чи це не вiн дивиться на лiс, чи це не його погляд?..

(17. Хор)

Погляд, змах руки, стара трiснута фотокартка, запах руїни, прогулянка з найближчими, бiлий пес на бiлому снiгу, тiнь птаха на дорозi – нам подаються знаки. Нас пiдтримують у порожнечi, в самотностi. Усе не так трагiчно, ангели нас люблять.

На щастя, я живу в такiй частинi свiту, де страшенно багато важить минуле. Хтось називає це закорiненiстю, а хтось iнший – зацикленiстю. Сам я не знаю, як це назвати: просто в цiй частинi свiту забагато руїн, забагато скелетiв пiд ногами. На щастя, я не можу вiд цього звiльнитися. Менi важко уявити собi людину стерильну – чистий, нiчим не забруднений аркуш, без жодної кривавої плями, без жодного спазму в горлi. Я нiчого не вартий без моєї пам’ятi, це така країна, де в мене надто багато всього (рядки поетiв, вино руїн, перша любов, остання любов, сотня мiст, в яких я залишився назавжди, в моїй пам’ятi батько, веранда, двi колоди карт), надто багато всього, без чого немає, не було б мене. Менi огидне таке майбутнє, в якому нiчого цього не буде.

Минуле столiття вельми послiдовно навчало нас остерiгатися високих i вiдповiдальних слiв. Воно виявилось iдеальним учителем зневiри i – неминуче –безвiр’я, котре йшло слiдом за зневiрою. Говорячи про майбутнє, я вдамся до слова, менш сумнiвного, нiж слово “вiра”. І навiть нiж “любов”. Корелятом майбутнього в нас є надiя, так само як пам’ять є присутнiм у нас корелятом минулого.

Формула людського це пам’ять плюс надiя. А втiм, до чого тут додавання, множення, яка ще арифметика? Просто це двi дуже людськi здатностi, що ними прикриваємось у порожнечi. Зрештою, й не прикриваємось – насправдi ми зриваємо з себе будь-якi оболонки, переступаємо межi. Вiдкритiсть – єдине, що нам залишається, аби знаходити хоч якесь порозумiння з iншими, з усiм, що навколо i всерединi нас. Вiдкритiсть життю, вiдкритiсть смертi, вiдкритiсть минулому й вiдкритiсть майбутньому.

Моя пам’ять дозволяє менi робити все, що я забажаю. Моя надiя не має меж. Я змiшую часи, перегортаю десятилiття, змiщую простори i заселяю життям площини перетину.

Отже, хай буде лiто, ми мандруємо вологою передгiрською рiвниною десь у Дунайському басейнi, тут зовсiм близько до центру – Європи i кожного з нас, людське “я” лежить у центрально-схiднiй частинi тiла, ми купуємо несамовиту кiлькiсть пляшок дешевого смачного вина, червоного й бiлого, старий нiмець розписує гуцулам церкву в селi неподалiк перевалу, це його останнє замовлення, бiдний Карл – йому нарештi вдаються апостоли Петро та Якiв, брами вiдкриваються одна по однiй, мости опускаються, на тому боцi Дунаю свiт виглядає новiшим i бiльшим, справжнє тобi Чикаґо, там винограднi пагорби i стежка веде на замок, це слiд i здогад, це тамплiєрський розарiй, застиглий пiсок у годинниках, застиглi в лузах кулi механiчного бiльярду, зупиненi в повiтрi над поїздом лiтаки, зупинений поїзд, завмерлий над срiбним перснем ґравер, кружляння птахiв над Попрадом i над Пратером, ми п’ємо з пляшок i ледве не танцюємо на руїнах. Ми викликаємо дощ, але нам цього мало – ми викликаємо сонце, хлопцевi ламається голос i стiльки ще всього буде — очiкування брудних дизелiв на малесеньких станцiях, купання в зеленуватих рiчках, кохання пiд тисячолiтнiми тисами, а поки що насуплений русявий герой iде з поля, забивши свiй вирiшальний гол, поки що ми з батьком iдемо залитою сонцем лукою, менi дванадцять, йому сорок два, ми розмовляємо про iндiанцiв i в нас є чвертка горiлки на двох, i жаби стрибають просто нам з-пiд нiг у малi придорожнi озерця, поки що ми з батьком iдемо крiзь Прагу, Будапешт, Кракiв, Львiв, беремо мiсто за мiстом – i всюди заходимо на домашнє вино, бо ми любили попити вдвох, таким чином, предмети стають символами, а символи – предметами, я востаннє тру йому плечi шорсткою мочалкою, вода у ваннi трохи загаряча, завтра вже буде пiзно, каже вiн, а може, це менi причувається.

Може, ми занадто галасуємо пiд цими зруйнованими мурами?

Поява райдуги! – командує режисер, себто Режисер. Нам ще страшенно довго жити – це нiби космос, цi вiдстанi навiть не вкладаються в головi. Я зупиняю фiльм i зупиняю час: теперiшнє.

Але це не тiльки теперiшнє. Це також минуле, час, коли не було смерти, а були легкiсть недосвiдчености i змiшування вина. Це так само майбутнє, звiдки я на все це дивлюсь, iнакший. Це повнота часiв – три в одному, як зараз кажуть. Це простiр спiвiснування часу i вiчности. І там, де нам це вдається, там, де ми осягаємо – бодай на пiвноти – цю повноту, ми, можливо, нарештi стаємо собою.

(Утiм, насправдi того лiта все було не зовсiм так. Як свiдчили доповiднi записки декановi, ми наскрiзь вимокли пiд дощем, нашi сорочки поприлипали до спин, у нас гудiли ноги вiд тридцятикiлометрового переходу, до того ж ми надто невмiло змiшували вино, червоне з бiлим – не в тих пропорцiях i не в такiй послiдовностi. Унаслiдок цього в нас розболiлися голови, ми всi фактично пересварились одне з одним – заходячи по одному в лiс, iдучи узбiччям шосе, повертаючись до мiста поїздом, ми мовчали й вiдводили погляди вбiк).

Якщо це суттєво.

(18. Цитата)

Залишається ще початок чужого вiрша. Щось iз ним треба робити – якось доповнити.

Звiльнити майбутнє вiд минулого?
Звiльнити минуле вiд майбутнього?

Залишається щось дописати — або пiсля цих рядкiв, або перед ними:

Звiльнити нас вiд нас?
Звiльнити мене вiд мене?
Звiльнити людину вiд її скелета?

Вересень 1998 – сiчень 2000