1

Професор Варшавського Інституту славістики Олександра Гнатюк в статті “Український fin de siecle - схил чи злам”( “Література плюс 5-6*99) відмічає , що для неї приголомшливим є те, що в сьогоднішній ( літературній, - В.Є.) дискусії повторюються питання, порушувані на зламі століть і одразу по Першій світовій війні. Повертаються також і арґументи, використовувані в дискусії. Коли б не факт, що літературна практика підлягає засадничим змінам, коли б не те, що контрарґументи значною мірою відходять від тих, якими послуговувались сто років тому, могло би видатися, що українська культура перебуває в завороженому колі.

Пошуки концептуальних пояснень для проблемних питань, маніфестованих у наведеному зауваженні привели мене до моноґрафії американського культуролога Олександра Еткінда “ХЛЫСТ (Секты, литература и революция)” - М.: НЛО, 1998. Дозволю собі цитату з цього контраверсійного опусу, в котрій питомо лаконічно - у кращих традиціях сучасної екстремальної герменевтики - виокремлюється та номінується одне з чільних джерел “завороженості” саморефлективної сфери вітчизняної літератури: У критичній теорії кінця ХХ століття набуло чинності поняття симулякру; так означується все неавтентичне, ілюзійне та відразливе, а особливо те, що не подобається у сучасній масовій культурі(...) Я б запропонував у якості аналогії, або, точніше, анаґрами, нове словоутворення: люкримакс. Я означую цією дефініцією невгамовне тяжіння людини елітарної культури до всього справжнього, автентичного та первісного, а також відкидування нею власної культури як неавтентичної та несправжньої. Люкримакс є ствердження автентики іншого та заперечення автентичності самого себе. Люкримакс породжують ситуації двовірря, подвійного мислення та двокультурності, яка б не була ґенеза останніх. Люкримакс пов*язаний із хіліазмом логікою та історією. Ті, хто оголосив марою сучасну їм культуру, переконані у кінцевості історії та у можливості пост-історії. Все це - нові версії Останніх днів. Називати симулякром все, що не подобається у власній культурі, - також люкримакс.(с 166)

Не стане перебільшенням твердження, що саме синдром люкримаксу підтримує сьогодні в україномовному метапросторі сповнені світоглядною та методологічною архаїкою практики літературного хуторянства, неопоганства та сповідальницьку текстотворчу конвенцію. Тут маємо весь перелік еткіндівських ознак цього явища: двовірря ( християнство накладене на невідбуте язичництво), подвійне мислення, виховане радянським новоязом, подвійний (сільский псевдофольклорний + урбанічний ) соціокультурний ґештальт. І саме цей синдром репродукує “заворожене коло” діалогу глухих між двома великими дискурсами, двома великими конвенціями в українському літературному метапросторі - між конвенцією ризоми і конвенцією кореня. Ці дві символічні дефініції я увожу до дискурсивної сфери з метою чіткішого розуміння означуваних феноменів. Широковживані досьогодні терміни “ґрунтівство” та “постмодернізм” з багатьох причин видаються такими, що не відповідають змісту вітчизняних явищ, до яких їх приліплюють в якості ярличка-на-всяк-випадок. Не співпадають явища, про які піде мова далі, також з використаними мною раніше в МУЕАЛ поняттями ТР- та ПМ-дискурсів, що вужчі за сферою означення, аніж символи ризоми та кореня. Доречно також згадати і про слушні зауваження щодо терміну “ґрунтівство”, висловлені Святославом Караванським у листі до редакції “Кур*єра Кривбасу”( “КК”№116), і про той , вже незаперечний факт, що післямодерна ситуація у другій половині 90-их років ускладнилась розвалом корпусу умовно приналежних постмодерністському протоколу практик на (окрім всього іншого) метаманьєризм та конвенційно ворожий йому дискурс трансаванґардних марґінесів.

Не вважаю за зайве нагадати, що термін ризома був інкорпорований у сучасну філософію Дельозом та Ґваттарі для означення радикальної альтернативи замкненим і статичним лінійним структурам, що передбачають тверду стрижневу орієнтацію (М.А.Можайко). Образ грибниці-ризоми, динамічної, прихованої структури, необмеженої у створенні просторових та об*єктних лісових несподіванок, вже у першоджерелі концепту протиставлявся статиці та визначеності кореня - єдиноправильного наративу позитивістської ери. Яко один із багатьох знаків, що ними прийнято унаочнювати особливості постмодерного контексту, ризома знаходиться у зручному для даної проблемної постановки дихотомійному чині вґрунтованих речей буття: зважимо тут також на непереборну симпатію опонуючої групи дослідників ( “опертих-на-ґрунт” за Караванським) до орної символіки. Образ ризоми легко і коректно накладається на літературно-географічну карту України. Якщо діти кореня з часів незапам*ятних залишали свої оспівані ґрунти заради уцентровання в літпроцесі на благословенних апостолом пагорбах, то, навпаки, найцікавіші постаті ризомного літбуття мешкають у провінційних містах (майже за принципом грибного прорастання у locus minoris resistentiae). Перебуваючи у стані соціокультурного ґомеостазу із середовищем звичним та традиційним, діти ризоми щасливо уникають пасток і джерел люкримаксу, не відаючи катастрофічних безодень, що чатують на “опертих” у світоглядному дисонансі села та столиці. Цю особливість добре відчуває Ігор Бондар-Терещенко, коли, говорячи про ситуативні витоки Станіславського феномену, аполоґізує пенати Андруховича і Лишеги: “В літературно-мистецькому плані Івано-Франківськ тому і залишався довгий час “європейським” містом, що не робив жодних спроб самоідентифікації у центральному напрямі (себто на Київ), залишаючись романтичним кубельцем підпільних геніїв і дивакуватих анахоретів. У такий спосіб провінційність того регіону скасовувала проблему всезагальної ідентичності”(стаття “Феномен чи шовінізм.До проблеми протистояння столиць і провінцій.” у “Літературі плюс”13-14*99). Коли читаєш ці рядки, стає шкода, що такий невтомний та освічений літмейкер як Бондар-Терещенко не зайнявся у свій час формуванням координатної сітки для харківського культурного метапростору (адже тільки естетична деміурґія на штиб Жаданового Динамо-Харків здається достатньо вартісною для концептуальної маніфестації). Що ж стосується Станіславського феномену, то центротяжний вектор був присутній в ньому завжди, тільки спрямований він був не на Київ, але на віртуальний Відень, на створену уявою станіславців, Європу Австрійського Тестаменту - парареальність, де все ще триває сецесія і править добрий цісар Франц-Йосип Третій. Тут доречно згадати Франкове: австріяки для Русі. Може, саме це мав на увазі Євген Баран, коли писав свою розвідку “Час єзуїтів”? Може він навіть читав у другому томі профетикону Освальда Шпенґлера опис ситуації ХУІІІ століття, зокрема таке: люди ледве зважуються скинути з себе буття селянина. І тільки єзуіти вже живуть з дозрілою ясною бадьорістю справжніх мешканців міста.( O.Spengler Der untergang des abendlandes/ 2 band/ Munchen, 1922, s 126).

2

Ризомний час сприяє дітям ризоми, котрі не шукають способів підвести все під ковпак єдиного дискурсу і , тим більше, не стурбовані дериваціями люкримаксу. Натомість їх опоненти, у своїх намаганнях зупинити час у “завороженому колі” , відверто демонструють свою світоглядну схему, запрограмовану хіліастичними передчуттями та неспроможністю дистанціюватись від так званої “реальности”. Так Баран повідомляє своїм однодумцям-нацреалістам: “Реальність згвалтовано!”( “Думки з приводу і без...” у “Літ.плюс” 11-12*99) Крізь обурений нахабним згвалтуванням зручної реальности тон Барана прохоплюється його (і не тільки його) розгубленість: корінь всихає! Ту саму стурбованість щезанням зрозумілого совкові світу зустрічаємо в есеї Олеся Ульяненка “Пробіркове дитинча” . Ульяненко бачить навколо лише сизу імлу і запитує клятих постмодерністів риторично: Але я шукаю ваших дітей, панове; де ваші діти, де вони - ваші діти, панове? Я бачу лише дебілів-алкоголиків, що чомусь називають себе українською елітою і з цим от гамузом лізуть на посміховисько у світ. Колега-дослідник тут вправі спитати мене: “Ну та й що? Всі романи Ульяненка переповнені дебілами-алкоголиками. На інших істот він рефлексує непереконливо”. Так то воно так, але вже поряд з апокаліпсою ми зустрічаємо в “Пробірковому дитинчаті” рафінований приклад люкримаксу. Ульяненко ностальгує : Тут би випірнути геніальному чеботареві Андрію Малишку... Так упроявлюється один з найцікавіших феноменів у конвенції кореня - астенічне очікування ясноокого підпаска, рятівника спотвореної безбатченками-ризомниками реальності. Очікуваний у кращих традиціях напівпоганського хіліазму Спаситель із зачорнілими руками (збирач бурячків? чоботарь?) має ліквідувати своім харизматичним авторитетом ситуацію двокультурності, знести у безодню всі елітарні надбудови і відновити екологічно чистий фольклорний пейзаж вітчизняної літератури. Старшій генерації кореня прихід пророка уявляється переважно у подієвому контексті. Так у своїх спогадах Роман Іваничук навчає літературну молодь: ...новітній літературний процес відчутно затримався у своєму розвитку недозволеними в дорослому віці дитячими літературними забавами ,він ще не створив великоднього дива, і в цьому таїться загроза мистецького колапсу: як би ми не мудрували, а без новітніх “Марусі Чурай”, “Собору”, “Чорнобильської мадонни”, “Поєдинку”, “Мору”, “Мертвої зони”, “Катастрофи”, “Облоги” - зразків, створених за часів окупації, мине зрушимося з місця на свободі і ще довго будемо бовтатися в постколоніальній духовній трясовині.( “Кур*єр Кривбасу”№114, с122)

Молодша ґенерація літераторів , що виникла вже в умовах інтерференції двох великих конвенцій, праґматично відмовляється від очікування персоніфікованого харизмата на користь великоднього акту корпоративно-групового, партійного штибу. Читаємо в Степана Процюка:

не буде, хоч ти обіцяв(...)

З кн. “Завжди і ніколи”(с16)

3

Отже ми добрались до феномену “дев*ядесятництва”, себто до відповіді на питання Де ваші діти, панове? Відкриємо антолоґію “Іменник” і скажемо п.Ульяненку: “Ось вони... діти.”

Найабстрактніший аналіз дев*ядесятництва яко явища приводить до висновку, що, свідомо чи підсвідомо, теоретики і практики цього літературного покоління (а в тій коґорті, здебільшого, крокують універсали) замислили маніфестувати альтернативну, третю конвенцію. Від ризоми плановано було запозичити формальні методи і здобутки, але ідеологію зберегти кореневу, благо специфічна аспірантська освіченість не передбачала ґештальтного бачення метапросторових культурницьких трансформацій. Натомість та ж аспірантська освіченість передбачала на початку 90-их років оволодіння модною систематикою літературних ґенерацій, груп та шкіл. Ґенерація шістдесятників тоді якраз отримувала суспільну сатисфакцію за всіма канонами вітчизняної некрогероїки. Молоді філологи (а дев*яностики, як слушно зауважив вже згадуваний анонім з “Крещатика”, практично всі - професійні філологи, міцно вмонтовані у академічний дискурс) знайшли ситуативний взірець, що був сприйнятий ними за універсалію. А тим часом вітчизняний культурний ґештальт , отримуючи свободу , отримував у якості імманентного доважку комплект преференцій ризомної епохи , де моди не існує: яко загальноприйнятого установлення, яко норми і стилю. Мода - це для бідних, як супермаркет. Те, що на Заході вважають за моду, це завжди і вичерпно поодиноке самовираження, межова індивідуалізація(...)Сучасні естети вже давно здогадались про смерть моди, а також стилю як культурної норми.(Б.Парамонов “Конец стиля” СПб.: АГРАФ, 1999, с7) Саме тому фронтальна поява претендентів на третю конвенцію замість суспільно пошанованого творчого вибуху викликала лише натужний скрегіт неповороткого механізму кореневої журнальної критики. Скрегіт розбудив Ульяненка, він проснувся, побачив “знакомые все лица”, засумував і ... Написав “Пробіркове дитинча”.

Винними, як завжди, виявились необразливі, незлостиві вісімдесятники: “Чом не попередили!” Облаявши батьків-попередників, безпорадні інженери дев*ядесятництва побігли до дідусів, піднімаючи білу фану люкримаксу (деякі телесики полізли до приватних колекцій за пов*язками, але міль встигла першою).

За десятиліття спокійного і ситого життя соцреалістична література спромоглась на створення настільки великого і так ретельно відкоментованого на академічному рівні корпусу текстів, що він перетворився на самовідтворюваний, і - що найважливіше - владний дискурс, організований яко утримуючий сенс-в-собі світ. Навіть після катастрофічної поразки на теренах естетики цей світ виявився спроможним міжфакультативно ( з політичних кресів на літературні) впроваджувати свої тестаментарно-рустикальні світоглядні цінності. Інституалізація в контексті літературної влади(премії, редакційні та кафедральні крісла тощо) і є, насьогодні, для молодих амбітних філологів, реальним і спокусливим спадком кореня, як у зовнішній - столичній, так і у внутрішній, метафізичній, аспектаціях. Здається, деякі дев*ядесятники не від того щоб пристати до дільби скрині дідуся Флінта. Альтернативно техніка умовних екзотекстових зв*язків, як основа літературного перформенсу, передбачає лише один спосіб справді мистецького спілкування із дискурсом влади - гру. Суб*єкт такої гри: завжди індивідуальність, завжди у ситуації ризику. І тут, перед такою невизначеною, передовсім у доларовому еквіваленті, перспективою, прагматична кореневість зроєної побіля центрових визначеностей і тестаментів аспірантської молоді неминуче відкидає андерґраундний спосіб існування ризоми.

Здається, що саме в цій проблематиці народилась невисловлена “задня” потреба у форсованому формуванні літпокоління як форми буття у сфері культурницької претензії. “Скриня Флінта” може перейти діючим спадком лише до організованої сили. До сили, яка вже до оформлення заповіту спромоглась на створення власної ієрархії, сформувалась яко корпорація.

Коли перечитуєш програмні антології київських дев*яностиків, натрапляєш на проблему визначення критерієв відбору текстів , котрими користуються упорядники. Нехтування якісним чинником впадає в око відразу. Ну не вдається, хоч плач, уявити в одній естетичній площині тексти Жадана і Ярового, Прохаська і Кокотюхи. Надлишковий дисонанс креативних калібрів можна пояснити лише позалітературним критерієм побудови внутрішньоґенераційної системності, де талановиті автори “Некрополю” та “Варшави” використовуються задля банального прикриття креативної неспроможності майбутніх консільорі та капореджіме НСПУ. Прохасько, пишучи про літературний процес 90-их, дав досить відверту характеристику його домінуючих рис:

Отже, маємо взірець літератури, з якої вичавлено - за непотрібністю - самий текст і залишено, на радість невідбуто ювенільним пташатам “Осипова гнізда”, голу тусовочну інтертекстуальність: басуйте, скриня Флінта ваша... Для остаточного присуду тут би випірнути професору Моренцю, але він, з імманентною поблажливістю академічного метра , лише запитує: Не буду далі спинятися на цій культурологічній січці “дев*яностиків” (вона функціональна, отож, як правило, позбавлена самозначимості). Не буду й розгортати вже висловлені міркування про функцію цього свідомого й послідовного “філологічного переситу” (а шкода - В.Є.).Важливішим видається питання, що ж далі, що за цими очевидностями стилю, витворюваного в таких натужних, а часом і просто нецікавих зводинах з літературою, до якої цих талановитих людей, зрештою, ніхто не присилював. ( “Мова у частинах: займенник” у “Літер.плюс” 2*98)

А далі - castrum dolores владного дискурсу в контексті кореневої ідеології. І знов “заворожене коло”.

Таким чином, замість літпокоління, котре, як здається тепер, в принципі, неможливе у післямодерній ситуації, виникає таке собі “колективне тіло”, зорганізоване чи то за ритуальними схемами середньовічних корпорацій і сект (ірпінські щорічні семінари), чи то за динамічною структурою гуцульського “аркану”. Тут би й мені, задравши штанці, бігти за Ульяненком, репетуючи Де ваші діти?, але, пам*ятаючи, що окрім ярової тусовки є Жадан і Гаврилів, МЮНА Туга і Станіславський феномен, Світлана Пиркало і Андрій Бондар і багато, багато іншої ,цікавої незакомплексованої на люкримакс, молоді , я констатую лише один незаперечний факт: третьої конвенції створити поки що не вдається.

4

Можливо навіть, хтось забажає ще раз пройтись шляхами дев*яностиків. От вже проголошена концепція “позадесятництва”. До тих кресів вже ніби збираються ті з дев*яностиків, кому нецікаво або непотрібно обслуговувати амбіції та шлюбні ігрища новокиївського “колективного тіла”. Не слід також недооцінювати того факту, що серед нового призову дітей кореня є багато якщо не “крутих” інтелектуально, то ,принаймні ,порядних літераторів. Рано чи пізно ( бажалося б, звичайно, щоб скорше), вони зрозуміють безперспективність гри у ґенерації, а також безперспективність всіх ідеологічних купажів та ілюзіонів там, де мова йде лише про естетичну вартість текстів. Останнє стосується, зокрема, і щиро люблених мною феміністок .

Дискусія розпочата на сторінках “Критики” статтею Віри Агеєвої “Хто боїться привиду матріархату?”, екстрапольована на дихотомію ризоми та кореню, теоретично мала б вирішуватись просто. Адже важко собі уявити літературний суб-дискурс, більш ґенетично та протокольно пов*язаний із ризомними практиками, аніж феміністична настанова в ситуації постмодернізму. Так само, як і останній, вона тепер розколота на нео- або метаман*єризм (до якого, здавалось мені донедавна, належать наші літературні ґранд-леді Віра Агеєва, Соломія Павличко, Ніла Зборовська) та екстремальний політизований феміністичний трансаванґард, з котрого так вдало кепкує Андрухович у шалайзерівському епізоді “Перверзії”. Але - дивна річ! Віра Агеєва побиває опонентів аксіоматичними претензіями, які б були доречнішими не в арсеналі шанованого всіма доктора літературознавства, а в інвективах якої-небудь web-Булкіної. А в кінці дискусії метреса пропонує: “Сміймося за спільними правилами!” Безперечно, толерантний ризомний простір не забариться з толерантною рецепцією будь-якої екстреми і переробить все вартісне, ігрове та кумедне на текст, але аналіз глибинних культурних стереотипів, про який говорить Віра Агеєва, щось дуже нагадує люкримакс. Скільки титанічної праці покладено українськими феміністками у створення міфу про нашу феміністичну традицію! Скільки було списано паперу, щоб довести існування феміністичного кореню , твердо опертого на авторитет Кобилянської і Лесі Українки, тобто дзеркального (до пародійної відповідності) ґендерного аналоґу шкільної схеми історії української літератури. Можливо, такий спосіб оприявлення власної позиції і є найорганічнішим для академічних інституцій з їх відвертим пострадянським маразмом. Можливо, коли в майбутньому якась нова ідеологія запровадить роздільне постатеве навчання в українських школах, у закладах для дівчат будуть вчити тільки один ґендерний limes вітчизняного літ. письма: від Лесі до Оксани. А всіх інших літераторів - від Тараса до Юрія - буде зараховано до переліку нецікавих жіноцтву фалократів. Зрештою, все може статися. Але тепер , з позицій ризомного бачення ,все це нагадує згадувану Андруховичем конференційну глупоту університетсько-інтелектуально-софістикованого бомонду. Принагідно зауважу, що, здається , тестаментарно-рустикальний (для феміністок - патріархальний) корінь агресивніше реагує на маніфестації нашого лібертизованого літ.жіноцтва, аніж на постмодерні шукання, наприклад, Станіславського феномену. Тут Віра Агеєва нарешті має рацію: кляті патріархально-маскулінні інстинкти літ. селянства (тобто 80% наших ґендерних письмацьких сил) виявляються сильнішими від ідеологічних та станових синдромів. У такого невиправного і цинічного ризомника як я виникає навіть спокуса: чи не сховатись, бува, до кращих часів за широкими спинами феміністок, перечекати війну переможних амазонок з кентаврами. А там, неозорими ланами повоєнних конференцій та семінарів, за чаркою доброго чінзано, встановити метастатеву Велику конвенцію вічної дружби і любови...

А інакше виходить якесь сумне метазніяковіння з неплідним диспутом поміж вельми пристойними людьми у доважку. То Медвідеві насниться планетарій, населений суцільним хвеменізмом, то раптом виважений інтелігентний Ludi magistri Андрухович зґабзує часопис, симпатичний хоча б своєю мультиконвенційною відпруженістю. Хоча, зрозуміло: пасіонарний світанок - не кращий час для fair play.

Під тягарем всіх цих батьківських конвенційних проблем і тотальної неслухняності дітей, потвор,поетів тощо, розгубився навіть невтомний харківський схимистецтвознавець: Примат “національного” в літературі обертається загибеллю “культурного” у тому самому дискурсі, а першість “культурного” призводить до смерті “національного”. Хочеш застерегти всіх від неминучого занепаду - постійно виходить щось “антиукраїнське” і “перверзійне”, берешся за щось “високодуховне” і “визвольне” - рука сама виводить щось про “польові дослідження” і “критичні дні Анни”. Феномен, блін.( І.Бондар-Терещенко “Феномен чи шовінізм”)

Може пора вже відмовитись від позаестетичних форм “визволення” і спробувати визволяти себе через якість Слова?

Володимир Єшкілєв

Івано-Франківськ, листопад*99