Юрiй IЗДРИК

Теоретично сьогоднішній час мало чим відрізняється від інших часів, від природи часу вцілому, але магія чисел накладає свій відбиток на наше сприйняття, а загальноприйнятий календар, не зважаючи на альтернативні системи літочислення, невмолимо свідчить про наближення кінця тисячоліття. Тема ця вже віддавна у всіх на устах, і ознакою доброго тону мало би бути ігнорування її, однак зігнорувати її важко — надто вже хвилююче відчуття причетності до чогось величного, космічного, незбагненного. Хоча, по суті, кожна мить буття є абсолютно унікальною і неповторною, людина не спроможна опиратися принадності круглих дат. Саме оце масове передчуття кінця, — нехай навіть цілком умовного, але кінця цілої історичної епохи, — і є справжньою есхатологією, адже воно змушує людей думати і діяти інакше, ніж звичайно. Передчуття кінця є одночасно й очікуванням чогось нового. Очікування це в основі своїй ілюзорне, адже переступаючи поріг іншого тисячоліття, ми не переступимо порогу іншого світу. І все ж людина схильна мислити символами — вони видаються їй важливішими за неприкрашену реальність, вони, врешті-решт, і визначають те, як ми цю реальність сприймаємо. А час, немов насміхаючись над цією людською слабкістю, пропонує надмір знаків, котрі налаштована на езотерію свідомість схильна сприймати містично.

Втім, усе мабуть залежить від типу культури. Одна справа очікувати кінця тисячоліття в ситуації стабільності, непорушних традицій, незламних правил, і зовсім інша — в стані розбалансованості, спорадичності й непрогнозованих змін. Наше очікування на відміну від очікування західної людини ускладнене винятковою невпевненістю в завтрашньому дні. Непередбачуваність майбутнього, — бодай мінімальна, — призводить до ще більшого есхатологічного напруження. Озирнімося довкола — ми живемо тільки сьогоднішнім, поточною хвилиною, коли основне — перебути до завтра. Це повторюється щодня. І з огляду на це у нас немає майбутнього, оскільки ми не можемо собі ані уявити його, ані спланувати. Наше майбутнє — тільки те, що реалізується в теперішньому, що безпосередньо дотикається до нього. Тому, по суті, тисячолітній рубіж є для нас не більше, ніж умовністю. Можливо саме це мав на увазі івано-франківський художник Ростислав Котерлін, автор багатопланового мистецького проекту “2000-й рік настав”. Власне кажучи, чисельність подібних проектів, присвячених цій даті, як і надмір викликаних журналістською нетерплячістю матеріалів у мас медіа, парадоксальним чином підтверджує цю тезу: емоційно людство вже переступило межу нової ери. Певною мірою це породжено страхом розчаруватися в маштабності події, — адже хронологічно мить переходу майже непомітна, тому вона завбачливо розтягується на кілька років. Частково — потребою все ж зробити певні висновки, підсумувати втрати й досягнення. Мабуть найголовнішою втратою і одночасно найголовнішим здобутком є неспроможність дивуватися. Загальнодоступність будь-якої інформації (нехай навіть суто принципова) породжує втому й руйнує будь-яку ієрархічність досвіду та знань. Мистецтво остаточно розгубило духовні якості, нав’язуючи стандартні моделі поведінки. Індустрія розваг перепробувала найнеможливіші способи шоку й епатажу. Історія знає всі мислимі жахіття й злочини. Традиційні культури, втративши герметичність, синтезували такого собі екуменічного монстра, котрий перетворює звичні цінності у чисту відносність. Отож, якщо й можна чомусь дивуватися, то хіба тому, що етика всупереч всьому ще не зникла повністю з суспільного життя. Моральні імперативи фактично залишаються найбільшим незбагненним і незнищенним дивом, як цілком слушно зауважив колись Кант. І це вселяє надію, адже християнська цивілізація, наскільки б далеко не відійшла вона від суті християнства, все ж залишається християнською. І саме з народження Месії бере свій відлік новітня хронологія. Тут, напевно, й ховається основна загадка числа 2000, його сутність, його потаємний сенс. Але нам, здається, вже не збагнути його, адже для нас “2000-й рік настав”.