| Юрiй IЗДРИК
ВЕЛИКІ
РЕПЕТИЦІЇ МАЛЕНЬКИХ АПОКАЛІПС
Есхатологічне напруження свідомості
притаманне не лише нам, людям кінця тисячоліття.
Історія знала надто багато катаклізмів, за своєю
суттю набагато ближчих до кінця часів, аніж
звичайна календарна хронологія: війни,
революції, різноманітні соціальні потрясіння
часто ставали для їхніх свідків ознаками
справдження найпохмуріших біблійних пророцтв.
Відомий вислів про те, що після Бухенвальду вже
не може творитися поезія — один із прикладів
того, як закінчується світ для окремої людини. Така,
“приватна” апокаліпса, власне, і є
щонайсправжнішою, бо якщо вже ти відчув, що світ
дійшов до краю, то яке тобі діло до реальної
історії — найвища реальність перебуває в тобі
самому.
Врешті, все залежить від особистості,
від її самоусвідомлення, від того, як вона реагує
на довколишнє. Есхатологічні переживання не
конче потребують зовнішніх стимулів — маємо
досить прикладів, коли митці, люди тонкої і
вразливої натури, при позірно благополучному
житті насправді перебували в своєму приватному пеклі, про що
свідчать їхні твори. Франц Кафка. Добропорядний
громадянин, тихий обиватель затишної Праги — але
який моторошний світ його романів і новел, яке
пекуче почуття безвиході й сліпого фатуму!
Здається, ніби якийсь кошмарний досвід багатьох
поколінь сконцентрувався в свідомості цього
хворобивого хирлявого чоловіка. Або Райнер Марія
Рільке, чия мистецька містика є не стільки
ознакою практики трансцендентного, скільки
розпачливими спробами вирватися поза
нікчемність людської природи. Або Семюель Беккет, який
вводить нас у простори, де навіть відчай є
розкішшю, де існує лише абсурдна приреченість на
безглузде існування. І хоча найвідоміший його
твір називається “В очікуванні Годо”, для
Беккета найсташнішою є саме неможливість
чекання, адже
він пише про світ, в якому вже немає часу, в якому
позачасся переростає у морок вічності. Можна
знайти для себе очевидні пояснення, чому,
скажімо, такою похмурою є проза Андрія Платонова,
адже він писав про післяреволюційні часи, бачив
розруху, жахіття колективізації тощо, але
неможливо зрозуміти, яким чином створює
письменник відчуття непояснимої й невідворотної
тривоги вже на межі простих словосполучень. Це
мабуть, найконцентрованіша і водночас
найпоетичніша мова безнадії. Так само
безжальними в своїх висновках щодо людської долі
є опуси Моріса Бланшо. При позірній відсутності
якогось особливого стилю чи формальних знахідок
він непомітно скеровує наш погляд під поверхню
видимої сутності і привідкриває зрадливість
найосновніших засад буття.
Напевно, можна знайти багато прикладів
такого світосприйняття й в українській
літературі. Однак сьогодні я згадав би лише про
Тараса Прохаська, переможця конкурсу
видавництва “Смолоскип”, чия книжка повинна
з’явитися незабаром у цьому ж видавництві. Можна
по-різному оцінювати його прозу. Багато хто
побачить в ній лише рафіновану естетику тліну й
декадансу, невловимий жаль за чимось непоправно
втраченим і надзвичайну чутливість до звучання
слова. Хтось, може, найхарактернішим для творів
Прохаська назве рідкісне поєднання рафінованих
інтелектуальних рефлексій та імпресіоністичної
поезії. Та цікавіше, на мій погляд, те, що його
герої завжди опиняються в умовах жорсткої
детермінованості, котру визначайть
найнезначніші, здавалося б, речі. Примарні
постаті, мов загіпнотизовані, рухаються від
ситуації до ситуації, керуючись якимось химерним
кодексом честі, котрий базується радше на
принципі естетичної доцільності, аніж на руїнах
морального імперативу. Їхній світ — останній
світ, і навіть те, що він невимовно красивий (а
Прохасько володіє дивовижною здатністю
перетворювати все, що потрапляє в поле його зору,
на виняткову, болісну красу) нічного не змінює —
дихання безодні вчувається за кожним словом,
кожним іменем, кожним звуком.
Звідки з’являється це відчуття
трагічності існування чи то пак “нестерпної
легкості буття”? І як можна жити з таким
відчуванням? Напевно, кожен знаходить свій вихід.
Є люди, які шукають порятунок у молитві, та про
них ми ніколи нічого не довідаємось. Є інші люди,
які пишуть книги, залишаючи досвід болю і чекання
наступним поколінням, як сценарії майбутнього
кінця.
|
