Іноді простодушність дає непогані результати. Іноді варто забути про те, що існують загальноприйняті правила гри, і ставити питання про основне. Як це, скажімо, зробив Бертран Расел, насмілившись не в добу праісторії, і не на початку нової ери, а в XX столітті з простодушністю Кандіда запитувати: “Чи ділиться світ на дух і матерію, а якщо так, то що таке дух, і що таке матерія?(...) Чи має всесвіт якусь єдиність або ціль? Чи розвивається він в напрямку якоїсь цілі? Чи справді існують закони природи, чи ми віримо в них лише через притаманну нам схильність до порядку?(...) Чи існують одухотворений та ниций стилі життя, чи всі способи життя суть марнота? Чи потрібно добру бути вічним, аби заслуговувати високої оцінки, чи добра слід прагнути, навіть якщо світ невідворотно рухається до загибелі?”

Не претендуючи на глобальність Раселівського підходу, ми також деколи наважуємось питати, хочеться думати, про речі так само важливі. Одне з питань, яке хочеться задати, спостерігаючи за всім, що діється довкола, — яким насправді є наше життя? Чи ми живемо добре чи погано? Чи нам слід журитися чи тішитися? Чи мусимо шукати вихід із ситуації, чи маємо насолоджуватися тим, що маємо? Справді бо:

З одного боку якась безпросвітня й безконечна криза, що охопила, здається всі сфери існування, з іншого ж — дивовижна “нестерпна легкість буття”, пояснити яку можна хіба нашою відірваністю від “поверхні світу”, незаінтегрованістю в світові проблеми і світовий ритм, а отже — свободою.

З одного боку держава, що забезпечує собі економічну стабільність невиплатою зароблених грошей, тобто чинить один із чотирьох гріхів, які волають про помсту до неба, з іншого — абсолютно індеферентні й до всього призвичаєні громадяни, що якось даються собі раду і без держави.

Остаточний занепад культури обертається незрозумілою артистичною активністю, споносорованою чи то Соросом, чи то якимись божевільними скоробагатьками, та одночасно невідомо звідки з’являються нові журнали, некомерційні видання, навіть поетичні збірки. Власне кажучи, все що діється, все, що хоч якось робиться, відбувається на цій землі, де б уже, здавалося, повинен завмерти будь-який рух — все воно має місце не завдяки чомусь, а всупереч. Всупереч усьому продовжується життя. Може й не життя навіть, а саме тривання.

І все ж не зникає відчуття якоїсь несправжності, браку чогось важливого (довколишня дійсність скидається на гігантську репетицію, де потомлені актори грають абияк, бережучи енергію для прем’єри). І оце “щось”, як на мене, полягає в нашому невмінні любити себе. У формулі “полюби ближнього, як самого себе”, ми випускаємо момент любові до себе — відправна точка, після якої можна наважитися любити когось. Ми намагаємось любити інакшість, зовнішнє, не закохавшись як слід у себе, не симпатизуючи власній сутності. З точністю до навпаки ми любимо себе, як ближнього свого, а ближнього терпіти не можемо. Ми махнули на себе рукою, і почуття трансцендентної провини, є, здається, нашим єдиним колективним підсвідомим. Але ж це так важливо. Любити себе так, аби не змогти пережити найменшого приниження. Цінувати себе настільки, щоб ніколи не опинятися в непевній ситуації. Подобатися собі в такій мірі, щоб не допустити найменшої недбалості в роботі. Шанувати себе аж так, щоб погоджуватися лише на найкраще і не чинити злого. Любити себе тут-і-зараз, не перетворюючи життя на череду несповнених рефлексій. Усвідомити, що це ніяка не репетиція, що давно вже триває прем’єра, що вона, власне кажучи, тривала завжди. І можна в будь-який момент вийти з масовки на авансцену, треба лише повірити в свій талант і в свій талан. Полюбити себе.