Мода, як відомо, панує не лише не подіумах. Вона повсюди — в музиці, в кіно, в літературі, політиці, спорті, навіть у науці. Вона, зрештою, в наших мізках. Як вона потрапляє туди, з чого виникає, зрозуміти важко, але факт залишається фактом: сьогодні, допустимо, поєднання зеленого й червоного видається крайнім несмаком, завтра — конечною революційною бравадою; вчора довге волосся було свідченням асоціальності й бунтарства, нині — ознакою милого артистичного ретроградства. Приклади можна множити без кінця із будь-яких сфер життя, та в даному випадку найбільш інспірує мода елітарна, чи, іншими словами, інтелектуальний снобізм.

Завжди існують якісь імена чи поняття, котрі виступають своєрідними комунікативними паролями у соціумних іграх. Згадаймо застійні часи, коли варто було натякнути хоча б на побіжне ознайомлення з Джойсом, Кафкою, Ніцше, Вітгенштайном чи Далі, і тебе вже легко записували в інтелектуали. Була своєї пори мода на латиноамериканську літературу, на східну філософію, на середньовіччя тощо. Сьогодні ж посилатися на Джойса чи Кортасара можна з таким же успіхом, як на Толстого чи, скажімо, Загребельного (останнє навіть може видатися більш влучним або, як тепер кажуть, “крутішим”). Сьогодні, щоб потрапити до лав утаємничених і обраних, потрібно знати зовсім інші імена. Хоча, як і будь-яка мода, мода інтелектуальна по суті своїй сміховинна. Був час, коли всі говорили про Еко, хоча мало хто знав його класичні семіологічні роботи, маючи на оці лише літературні бестселери. В зв’язку із семіологією, тобто із дещо припізнілим захопленням нею, виринуло з небуття ім’я Ролана Барта, щоправда, більшість не здогадувалася про існування принаймні двох Бартів, що призводило іноді до милої плутанини. Часами навіть знайомство з предметом виявлялося необов’язковим — ніби сама культова постать була уособленням власної інтелектуальної спадщини, а звучання її імені — певним багатозначним логотипом, загадковим виявом якоїсь метамови. Найхарактернішим прикладом тут видається Гайдеггер: його культ чи не найстійкіший за останні півстоліття.

Іноді популярність того чи іншого автора майже неможливо пояснити раціонально, виходячи з якості чи актуальності його доробку. Чому, скажімо, такий широкий розголос дістали Бруно Шульц, Кастанеда чи Бойз? Чому саме вони виросли своєї пори острівцями посеред деструктурованого інформаційного моря? Чому багато інших не менш видатних постатей залишаються для нас невідомими? Звідки виникають нові поняття, котрі обіцяють пояснити нарешті все?

Деколи ввижаються тут примхливі забаганки часу, деколи ірраціональна гра випадку, деколи якась незрозуміла знакова утилітарність. Згадаймо, як легко поповнили свій лексикон художники словами “перформенс”, “інсталяція”, “акція” і як хвацько використовують їх до цього часу за будь-яких обставин, не дуже навіть кривлячись від оскоми. Чи якими безумовними лідерами глосарійного гіт-параду стали терміни “постмодернізм” і “дискурс”, роль продюсерів для яких відіграють у нас чомусь Жак Дерріда і Жан-Франсуа Льотар.

І хоча зрозуміло, що кожній окремій людині потрібне тільки його унікальне знання і тільки його унікальний досвід, і що в бібліотеках, музеях і кунсткамерах нашого втомленого світу ці речі без сумніву присутні, навряд чи можливо їх віднайти навіть за допомогою всесильного інтренету. Залишаються тільки паролі, ігри, коди, сленг.