Юрiй IЗДРИК

РЕСТАВРАЦІЯ ДОМУ

Вже не пам’ятаю відколи мене постійно непокоїть наївне, по суті, питання: чому література як практика до цього часу ще існує. Чому продовжують писатися книги, з’являються нові письменники, а в них, в свою чергу, знаходяться читачі (в принципі, можна говорити про й мистецтво взагалі, але це надто ускладнило б тему). Адже впродовж людської історії написано вже стільки, що жодному довгожителеві не вистачить життя, аби ознайомитися бодай із вершинами світового письменства. До того ж, за найвищим рахунком, пишеться щоразу про одне й те ж — адже дві тисячі років тому людей хвилювали ті ж проблеми, що й тисячу і сто років тому, ті ж, що хвилюють нас досьогодні. Змінюються лише зовнішні умови життя, антураж, декорації, але сутність людини не змінюється, як не змінюються істини, що їх людина намагається осягнути. Найглибші таємниці людської онтології так і залишился нерозгаданими, незважаючи на зусилля цілого легіону найсвітліших умів, і нема жодних надій на те, що хтось розгадає їх в майбутньому. Під цим кутом зору комп’ютерна доба мало чим різниться від ери папірусів.

Борхес якось зауважив, що у всій літературі існує всього три сюжети. Якщо це справді так, що ж тоді можна сказати про кількість тем? Очевидно, хіба те, що тема лише одна. Інша справа, що формулювання цієї теми й складає вміст світових бібліотек.

Я думав про це, виступаючи нещодавно у Львові перед доволі чисельною аудиторією, котра впродовж півтори години слухала мої тексти, замість того, щоб сидячи вдома, читати того ж таки Борхеса. Або Гомера. Або Екклезіяста. Все це видавалося мені дуже дивним. Та раптом в який момент здалося, ніби я збагнув відповідь на своє наївне запитання. Відповідь виявилася такою ж наївною, хоча й надміру метафоричною. Я уявив собі весь корпус світової літератури як певний будинок (саме будинок, а не храм). Парадоксальним чином будинок цей існував завжди — навіть тоді, коли ще не було ані письменства, ані письма. Його присутність у світі — певна метафізична даність: він існує, навіть, якщо в ньому нема кому мешкати. Але як і будь-яка будівля, з плином часу він потребує ремонту чи реставрації — десь відвалюється гіпсова ліпнина, осипається тиньк, стираються сходи, тріскають кахлі. Тоді приходять певні люди і усувають дефекти. Оскільки будинок древній і має незаперечну архітектурну цінність, не вільно робити жодних перебудов чи добудов, потрібно лише утримувати його в належному стані. Отож, коли з’являється новий літературний твір, це означає лише те, що в якомусь паралельному вимірі провадяться ремонтні роботи. І хоча кожної миті величезна кількість людей в різних куточках світу продукує тексти, корпус літератури не зазнає кардинальних змін, і текстовий масив не збільшується. Це відбувається з тієї простої причини, що в ці ж хвилини інша, набагато більша армія людей, робить свій власний читацький вибір. Втім, поділ на тих, хто пише, і тих, хто читає, безперечно хибний. Кожен з нас одночасно є і творцем й споживачем текстів. І все ж мені не хочеться прощатися зі своєю вигадкою. Тому, хоча й моя замітка небагато спільного має з літературою, дуже надіюся — коли пишу ці рядки, десь на невидимому метафоричному фасаді нашого спільного дому (“мова — дім буття”) зникає чергова тріщинка.