Івано-Франківський феномен, про який останнім часом так багато говорять, не є явищем суто літературним. Тобто йдеться не стільки про надвисоку концентрацію в одному місті яскравих і визнаних письменницьких постатей (хоча, як цілком слушно зауважила Соломія Павличко, літературна столиця Галичини явно перемістилася зі Львова до Івано-Франківська), скільки про доволі компактну й цілісну соціокультурну ситуацію, в котрій навіть фактор “інакшості” не зводить особистість на контркультурні узбіччя андеграунду чи елітарні висоти індепенденту (що зазвичай трапляється в столицях і лжестолицях), а дозволяє більш чи менш комфортно перебувати в осередді загального ландшафту.

Виразними ознаками “інакшості” безумовно відмічена доволі відчутна присутність в Івано-Франківську Володимира Єшкілєва, герменевтика та екзегета. Екзегет, якщо вірити словникам, — людина, що тлумачить тексти. У більш древньому розумінні — тлумач законів, звичаїв, пророцтв, тобто тлумач взагалі. Екзегетом Єшкілєв проголосив себе сам (не в останню чергу з просвітницькою метою), та легітимність титулу від цього ніяк не постраждала, бо основний дар і покликання Єшкілєва — сприймати буття і світ у його знаковій сутності, навіть, якщо Епоха Знаку, “по суті своїй теологічна” вже підходить до кінця. Хто ж він, останній екзегет?

Більше відомий широкому читацькому загалу як прозаїк (його твори поруч із творами Т.Прохаська останнім часом були мабуть найяскравішими публікаціями журналу “Сучасність”), Єшкілєв ще й блискучий поет, критик і драматург, самобутній філософ, автор циклу лекцій для втаємничених, та “ініціатор інтимних ініціацій”, як назвав його один з недобросовісних дослідників. Людина, для якої хрещеним батьком від культури став легендарний сліпець Борхес (чия фізична сліпота була лише зворотнім боком надпроникливості зверненого в минуле погляду), він з якоюсь дивовижною легкістю опановує найрізноманітніші способи самореалізації, читай: екзегези. Він заснував і практично самотужки зреалізував єдиний на Україні часопис філософії мистецтва “Плерома” (котрий відразу потрапив у ряд таких монстрів журнальної альтернативи, як “Ї”, “Terra incognita” чи “Четвер”), став ініціаторам амбітного проекту “Українська енциклопедія актуальної літератури”, до втілення котрого ми, сподіваюся, ще доживемо. Він, до речі, і сформулював уперше поняття “франківський феномен”, означивши таким чином не лише топографічні межі явища, а й власну приналежність до нього. Хоча як дослідник і апологет метафізичних ієрархій, навряд чи він мислить себе мешканцем конкретного часу і конкретних територій.