Юрiй IЗДРИК

Не надто довіряючи авторам згаданої сентенції, я все ж віддавна перестав цікавитися тим, що відбувається в артистичному світі. Принаймні мені видається абсурдним відвідувати будь-які виставки чи художні акції — тут я справді поставив для себе певну крапку. І, як виявилося, помилився. Часто буваючи в справах на славнозвісному івано-франківському “с’Об’єкті”, я цілком випадково натрапив на виставку невідомого мені художника. Без особливого інтересу передивлявся майстерно виконану графіку, добротні примхливі акварелі й укотре переконував себе в абсурдності цього заняття — розглядати чиїсь картинки. Однак довідавшись, що авторові, Романові Бончуку, тільки вісімнадцять років, і що окрім образотворчого мистецтва на виставці представлена ще й його книга “48 кімнат особняка”, зрозумів, що переді мною справжній феномен. Річ ясна, книга викликала в мене набагато більший інтерес, аніж графіка. Безумовно, закінчивши художню школу та маючи неабиякий хист, можна малювати зрілі роботи і в ранньому віці — вроджене відчуття форми й кольору не потребує якогось специфічного досвіду чи, скажімо, виняткової ерудиції. Але збірка філософських есеїв у недавнього випускника середньої школи?! “48 кімнат...” вражають передовсім не викінченістю дивного “сюрреалістичного” стилю і не межово переускладненою образною системою, а власне винятковою ерудицією, енциклопедичністю. Я цілком допускаю, що вільне, калейдоскопічне цитування Коена, Дерріди чи Гайдеггера може мати й ігровий, містифікаційний характер, однак мені, чесно кажучи, забракло понятійного апарату, щоб упевнитися в цьому. Густе плетиво образів, імен, цитат і псевдоцитат, нагромадження рефлексій, алюзій, асоціатцивних прозрінь, фонетичні дисонанси і синтаксичні синкопи, затемнення змісту, заперечення змісту, відсутність змісту, порожнеча — можливо хтось назвав би це письмо крайнім, межовим, тобто знайшов би в ньому чергове підтвердження теоріям “кінця”. Однак перша книга молодої людини може бути лише початком чогось, і завтра, — як твердить реклама моєї улюбленої газети, — буде новий день. Вкотре переконуєшся, що життя вигадливіше за будь-які твої прогнози, і на твої стомленість культурою та дещо снобістський скепсис завжди відповідає несподіванкою. Я не хотів би зараз розводитися про нове покоління, що приходить нам на зміну, бо Роман Бончук є радше винятком серед своїх ровесників, котрі вибирають чи то пепсі чи то джин-тонік, але вже ніяк не Ясперса з Льотаром. Та найголовніше, що в цій генерації все ж з’являються люди, подібні Романові. А тому, мабуть, не варто надто перейматися такими речами, як вичерпаність мови, криза нового чи культурний екуменізм. Потрібно лише усвідомити, що життя так чи інакше триває, незалежно від твоїх логічних побудов. Потрібно навчитися не ставити ніяких уявних крапок. Тому, щоб не відкладати справу в довгу шухляду, я навіть цей матеріал дозволю собі закінчити комою,