ЛИТЕР.NET
ГЕОПОЭТИЧЕСКИЙ СЕРВЕР КРЫМСКОГО КЛУБА
создан при поддержке Фонда Дж. Сороса
ГЛАВНАЯ СТРАНИЦА ИСТОРИЯ ОБНОВЛЕНИЙ ПОИСК ГЛОССАРИЙ КОНТАКТ
КОЛЛЕГИ:
Vavilon.ru
Журнал
TextOnly
ExLibris НГ
Русский
Журнал
Галерея
М.Гельмана
Курицын-
Weekly
Библиотека
М.Мошкова
Малый Букер
М.Эпштейн:
Дар слова
Rema.ru
Интернет-
клуб
СКРИН
Ferghana.ru
Александр
Левин
Леонид
Каганов
Растаманские
сказки
Журнальный зал
Amason.com

 
Аворы Юрий ИЗДРИК
Юрко IЗДРИК

 

Подвійний Леон

Фрагмент незакінченого роману

 

Ми сиділи у просторій порожній залі занедбаного ресторану, із нікчемними залишками тієї пишноти, котру помилково прийнято вважати слов’янською. Сфабриковані метрами регламентованого живопису фрески вигоріли, а потім потьмяніли від кухонного чаду і тютюнового диму, діставши шляхетний присмерк старовини, позолота на гіпсовій ліпнині страждала невиліковною віспою, а подекуди й вадами ампутаційного характеру, вичовгані килими марно намагалися приховати підступи розбитого паркету, дощечки якого осідали немов клавіші гігантського роялю. Серветки і скатертки, щоправда були чистими і накрохмаленими до ламкості, та еклектичність посуду і начиння промовисто свідчила про наступ того щонайсправжнішого декадансу, котрий завше виглядає набато привабливішим, аніж фальшива розкіш, якій він приходить на зміну. Коньяк наливали в келішки для лікеру, а пиво доводилося пити з винних фужерів, функції звичайного ножа виконував маленький ніж для масла, зате виделка була непідробно срібна з анаграмою невідомого власника, а коло порожньої сільнички сором’язливо розмістився комплект із щипців для слимаків, ножиць до винограду та сікатора для птиці. Ці причандалля слугували мені доброю розвагою поки ти мила руки, а я намагався ввічливо відбиватися від стриманої облоги офіціанта. Одягнений у малинову блюзку злегкабожевільного, він був сповнений якогось нересторанного гонору і легко ображався, що, втім, не заважало йому щохвилини повертатися і переконувати мене зробити замовлення, не чекаючи дами. Врешті, коли ти прийшла, з’ясувалося, що він мав абсолютну рацію (це дозволило йому стояти тепер коло столу з виглядом реабілітованої Касандри), бо меню виявилося не більше, ніж своєрідним літературним аперетивом, а замовити можна було лише стандартний комплекс страв, чиї назви до того ж відсилали радше до природознавчих наук, аніж до кулінарії. Аж тоді коли принесли першу з них, вся вишуканість місцевої еклектики стала зрозумілою до решти.

Було дуже зимно, і ми мусіли пересісти від вікна, ближче до центру залі, де протяги здавалися слабшими. Крім того на пропаленій цигаркою фіранці сиділа в сумній задумі самотня муха, вже готова відійти в осінній анабіоз. Здавалося вона, от-от це зробить, тобто відійде з цього світу, і тоді ніщо не завадить їй, полишивши фіранку впасти на стіл. І навіть не сама можлива присутність на столі мухи, а оця загроза її падіння чомусь непокоїла і, — немовби переводячи факт з розряду санітарії в розряд авіакатастроф, — змушувала бічним зором фіксувати процес відмирання. Пропалена дірка була добрим орієнтиром, і давала привід вряди-годи кидати погляд на вікно, так, ніби тільки крізь оцю дірку око могло пробитися назовні, туди, де вологе повітря вже не витримувало власної пересиченості, і вкривало бруківку тим особливим, притаманним привокзальним площам полиском, який помічаєш лише перед довгою розлукою.

Я сам переніс начиння, щоб не вражати зайвий раз гідність офіціанта, хоча, напевно, зробив чергову помилку — він якось болісно ставився до своїх обов’язків, а їхня химерність, мабуть, свідчила про певний прихований кодекс честі, котрий мені не вдавалося розгадати. В сусідній невеликій дзеркальній залі зграя підозрілих молодиків грала в карти, зсунувши столи. По довгому коридору, перемовляючись ходили безробітні офіціанти, всі як один в малинових блюзках, і прибиральниця возила по підлозі мокрою шматою. Більше в ресторані нікого не було.

So.

Отож першою стравою була звичайна на вигляд зупа, чомусь налита в двовухі, хвацько розписані горнятка. Виглядала занадто масною, однак, навівала спогади не про домашній бульйон, зварений із доброї половини курки, і не про капусняк на телячій кісточці, присмачений товченим салом, і навіть не про пісний святовечірній борщ, заправлений льняною олією, а про всім відомі кубики золотистого (поки його не оббереш із фольги) концентрату, котрий більше скидається на фарбу художників-гастрономістів, аніж на їжу. Втім, судячи із консистенції зупи, кубиків тут не жаліли.

Зупа була дуже гаряча, а шар жиру достатньо суттєвий, аби тримати тепло довше, ніж може вичекати голодна людина. Тому я долив у горня пива — темного холодного пива, мабудь недоречного о такій порі року. Однак я намагався певний час утриматися від споживання міцніших напоїв — звідси й пиво, і такий дещо незвичний коктейль. Перше ж занурення в його життєдайні товщі дало несподівані результати — майже до верху посудина була виповнена кусниками квашеного огірка, що вселяло підозру: а чи не звичайна це юшка огікова (див.: Альфред Целлерман “Рецепти слов’янського світу” [Suhrkampf Verlag, Mьnchen, 1939]) і, одночасно, дозволяло уявити кухаря-сноба, котрий заради самого естетичного задоволення наповнює солоними смарагдами цей паруюче-сумнівний океан. Бо навіть краючи огірки, він не обмежився звичними поперечними й повздовжними надрізами, а добивався досконалої імітації справжніх кристалів. Глибше, що відкидало підозри в запозиченнях із “Слов’янської кухні”, почали траплятися шматочки телячих нирок в парадоксальному поєднанні із кружальцями сосисок — тих синтетичних, кольору сафарі сосисок, котрі продають на наших базарах запаяними у довжелезні пластикові смуги, схожі на якісь макдональдсівські кулеметні стрічки. Вже не пам’ятаю, чи входила до рецептури картопля — мабуть, ні: все ж таки це, безперечно, був результат тривалих кулінарних пошуків, а не просто варево з підручних продуктів. І, нарешті, для тих, хто в поїданні цієї дивної потрави зумів дійти до самого кінця, на дні знаходився сюрприз — справжня дорідна лискуча маслина, що мало б, мабуть, метафорично уособлювати чорні перли, котрі даються лише найвідважнішим пірнальникам.

Ти, звичайно не могла б їсти подібні делікатеси, тому нам залишалося чекати на другу страву — гриби в підливі. Однак підливу нам принесли вже давненько — вона була налита в пласкі металеві ковшики, розміром не більші за філіжанку для кави, — а грибів усе не було. Ми курили, говорили, мовчали (хоча, хіба могли б ми мовчати?), аж поки наш бравий офіціант, очевидно в душі невимовно страждаючи, не підійшов до нас, і не сказав з поблажливістю психіатра: “Їжте, будь-ласка, а то гриби вистигнуть”. Те, що ми прийняли за підливу, і виявилося основною стравою.

Ми пробували виловити в крихітній баюрці шматочки грибів, але безуспішно. Можливо їх поцупили на кухні, або, що імовірніше, вони були настільки мікроскопічними, що напрошувався єдиний висновок: це не самі гриби, а тільки їхні спори, залиті невідомим сосом; і причиною такого дивного рецепту теж могло бути лише одне: самі гриби вживати забороняється з огляду на їхню смертельну отруйність. Залишалося тільки подивуватися екзотичності страви, і порадіти за врятовані життя.

Ти мусіла замовити ще кілька шматочків сиру, щоб хоч якось підкріпитись. Я доїдав хліб.

І тут — ти не могла цього побачити — до залі увійшов великий чорний пес.

 

Знаєш, це почалося кілька років тому, коли я без жодної видимої причини почав затримувати дихання, проходячи повз інших людей. Мене самого дивував цей страх вдихнути повітря, котре оточує когось стороннього — так, ніби в ньому чаїлися невідомі бактерії, якісь смертельні алергени чи, принаймні, часточки чужого пилу, епітелію, лупи, випарів — всього того, що складає документальне посвідчення особи в мікросвіті. Певний час я дорікав собі за такий хворобливий вияв мізантропії, а потім звик. Однак тебе не було дуже довго, і справи мої йшли щоразу гірше. Я потроху втрачав над собою контроль, чи то радше зацікавленість самим собою. Згубивши надію зустріти тебе, я напрочуд швидко почав котитися донизу, вряди годи все ж збираючи залишки пошарпаної волі, та це траплялося щоразу рідше. Іноді впродовж кількох днів я не міг себе примусити вийти з дому — та що там вийти з дому — елементарно піднятися з ліжка і, скажімо, почистити зуби. Вся моя фізіологія майже повністю завмирала, а ресурси мозку до решти поглинала боротьба із безмежно сповільненим часом. Відлік хвилин, секунд, миттєвостей робився основою існування. Власне, це був не відлік навіть, — адже для цього довелося б осягнути сутність теперішнього, — а чисте очікування, дотик до найближчого майбутнього, котре проникає в тебе безжальними вістрями. Найгіршим було те, що тепер не рятувала навіть ніч, на яку я завжди покладав стільки надій. Мені вже не вдавалося повністю поринути в сон — я зависав десь на півдорозі і боротьба з часом просто набувала фантасмагоричного забарвлення. Я перебував у якійсь напівдійсноті, де не було ні звільнення, ні волі. Кошмари стали майже всевладними — нова галюциногенна дискретність дозволяла їм з’являтися в необмеженій кількості, брутально втручаючись у залишки денної свідомості. Країни моїх колишніх снів розсипалися в порох. Моя внутрішня хронометрія набувала тієї граничної точності, ясності, за межею якої зникає сама структура часу. Кожна мить розпадалася на безліч власних складових, але й це могло безмежно тривати доти, доки корпускулярна модель, незважаючи на очевидну абсурдність, ще якось виправдовувала себе. Далі все зникало. Залишалося тільки проміння — тихе проміння пітьми.

Я збагнув тоді: ця пітьма — єдине що виповнює мене. Всередині моїй, як у черва, не залишилося більше нічого — тільки порожня й смердюча пітьма.

 

Я так і не перестав затримувати подих. Але роблю це тепер з іншої причини — боюся, щоб люди не почули мого духу, мороку й страху.

 

Знаєш, той пес... Я раптом відчув, що він знає. Він зупинився, дивлячись на мене червоними всевладними очима пияка — сам один посеред залі, де вже нікого більше й не могло бути. Такий же порожній і темний.

Я відчув. Я відчув. Раптом. Я раптом відчув. Я-рап-том-від-чув. Ра-птом.

До неможливості чітко, ніби власним язиком відчув рельєф собачого піднебіння, котре своєю архітектонікою нагадує склепіння монастирської келії або ж вокзальний неф, неф незнайомого вокзалу, куди потрапляєш морозяної ночі після виснажливих, але марних намагань повернутися додому. Тобі нікуди йти. Тобі доведеться провести тут ніч, а може й залишитися назавжди. Ти переходиш поміж рядами крісел, на яких, скрутившись сплять посеред клунків такі ж невдахи, як ти сам. Ти проминаєш приречені гурти солдат у сірих шинелях. Мляво відбиваєшся від настирних циганчат. Довго вивчаєш розклади руху непотрібних тобі поїздів і розглядаєш вітрини кіосків, повні дешевого дрантя. Вбираєш гамір і уривки чужих розмов. Читаєш назви барвистих журналів. Заглядаєш в набиті буфети і нічний кегельбан. А потім виходиш на перон, закурюєш, і — ні на чому особливо не фокусуючи зору, нічого конкретного не маючи на увазі — розумієш, що саме так і виглядає ніщо.

 

Бо все ж повинно було виглядати цілком інакше:

Ми зустрілися (б) на березі, де дві ріки зливаються в одну, і де купка самотніх коло розкладеного вогнища гамувала (б) спрагу самотності вмістом багатьох пляшок. Ми (б) відразу впізнали б одне одного і я (б) насмілився просити, а ти дозволила (б) мені зняти маленького жучка, котрий заплутався в твоєму волоссі. А потім пішов (би) дощ, і я тримав (би) над тобтою парасольку, аж поки хтось із самотніх і п’яних не закричав (би): “Подивіться на небо!”, — і ми побачили (б), як по той бік ріки на тлі темних хмар народжуються дві райдуги — одна в одній, ніби ворота до раю. І я, відкинувши парасольку, взяв (би) тебе на руки, як беруть маленьких дітей.

Ми зустрілися (б) під брамою старого міста. Ти нишпорила (б) по кишенях у пошуках запальнички, і я підніс (би) тобі вогню. І ти підняла (б) очі на незнайомого чоловіка, чого ніколи не робиш, і наші погляди зустрілися (б). І ми сиділи (б) потім в крихітному кафе, не в змозі навіть повірити в те, що насправді зустрілися.

Ми зустрілися (б) спекотного літнього дня на занедбаній автобусній зупинці, де ти втомлено пила (б) воду просто з пляшки, а я несподівано підійшов (би) й поцілував тебе, а ти нітрохи не здивувалася (б) і запропонувала мені ковток води. І я пив (би) цю воду, освячену твоїми устами, а потім ми (б) пішли звідти, не чекаючи жодного автобуса, бо тільки самотні потребують подорожей.

Ми зустрілися (б) просто на людній вулиці. Розділені потоком автомобілів, ми побачили (б) одне одного, і все відразу стало (б) зрозумілим. І ти посміхнулась (би) до мене, а я довго не міг (би) перетнути запруджену автомобілями дорогу, щоб подарувати тобі зламану троянду.

Ми зустрілися (б) глухої ночі на залізничному пероні, куди я вийшов (би) покурити, хоча не курю вночі. Ти ішла (б) вздовж сонного поїзда, і я, абсолютно впевнений, що ти сядеш саме у мій вагон, рушив (би) тобі назустріч, аби піднести торбу. І ти справді мала (би) квиток у мій вагон, і (б) навіть в моє купе, хоч ми так і не скористалися (б) цим, простоявши решту ночі в коридорі.

Ми зустрілися (б) у готельному ліфті, куди я (б) не відразу наважився зайти, коли побачив тебе. І двері почали (б) закриватися, а ти (б) затримала їх, дивуючись, що я все ще вагаюсь, коли от щойно настав час абсолютної впевненості.

Ми зустрілися (б) вранці, на летовищі, в гігантському холі, рожевому, як мармелад. Я допоміг (би) тобі розплутати шалик, який намотався на коліщатко багажного візка, а потім взявся (би) підвезти багаж, і ми (б) поверталися до міста разом, щоби більше не розлучатися.

 

Без тебе я почав багато чого боятися.

Боюся автомобілів, собак, дітей і каштанів, які падають згори.

Боюся низьких стель.

Боюся бруду, чужих помешкань і деяких комах. Більшості комах, якщо бути відвертим.

Боюся жебраків.

Боюся підходити до відкритого вікна.

Дуже сильно боюся висоти, але тільки тієї, що пов’язана з відкритим простором, тому не боюся летіти в літаку. Хоча востаннє літав, здається, років 15 тому.

Боюся хворіб, що мабуть, не оригінально, і боюся слухати музику, що напевно характерне для небагатьох.

Боюся зустрічатися поглядом із незнайомими людьми, але ще більше боюся зустріти погляд знайомого.

Боюся кроків за спиною.

Боюся, коли в мене просять прикурити, боюся непевних ситуацій і необхідності спілкуватися.

Боюся бути сам.

Іноді дуже боюся ножів, тоді намагаюся їх ховати, аби не потрапляли на очі.

Багатьох речей боюся вночі: кошмарів, злодіїв, прокидатися перед світанком і плавати в морі опівночі.

Боюся безсоння.

Боюся свого кота. Щоправда дуже рідко.

Боюся постійних думок про алкоголь.

Боюся того, що з роками навіть фізіологічно все більше починаю скидатися на інших людей.

Боюся, що почну розмовляти уві сні.

Боюся, що навіть розкладаючись ще можна прожити дуже довго.

Іноді дуже боюся зливного отвору у ванні, але не того основного, який внизу, а запобіжного верхнього.

Боюся скла.

Боюся символів і знаків.

Боюся орієнталістики.

Боюся подорожей і поїздів.

Боюся незнайомих міст.

Боюся сусідів.

Боюся будь-яких падінь (кожен може розуміти це по-своєму).

Боюся поліції байдуже якої — від автоінспекотрів аж до податківців включно.

Боюся державних службовців, в’язниць і казарм.

Боюся поступового звиродніння й латентного божевілля.

Боюся евентуальності древніх родових чи етнічних проклять, про які можу й не здогадуватися.

Боюся що за мої гріхи розплачуватимуться інші люди.

Боюся стати довгожителем, що з огляду на мій спосіб життя мені мабуть не загрожує.

Боюся бути засудженим, але не боюся зосуджувати сам.

Боюся необхідності бути.

Боюся свого страху.

Боюся майже всього. Не боюся, мабуть, тільки миттєвої смерті.

 

Ми (не) зустрілися вранці, на летовищі, в гігантському холі, жахливого малинового кольору. Він (не) допоміг мені підвезти багаж, і шалик (не) намотався на коліщако візка, потягнувши за собою пальто, і ми довго усе це (не) розплутували, сидячи навпочіпки коло самого виходу, під шкляними дверима, що безконечно розсувалися, впускаючи й випускаючи заклопотаних людей, до яких нам вже не було жодного діла, а за дверима (не) стояло літо або рання осінь, або осінь пізня, та нічого вже не мало значення, бо ми (не) поверталися до міста разом.

Ми (не) зустрілися у готельному ліфті, і він не впізнав мене, заклопотаний чимось своїм, а я (не) здивувалася, що у нас ще можуть бути якісь окремі клопоти. Тоді я (не) сказала: “Ти не пам’ятаєш мене?”, і він здивовано (не) обернувся і очах його поволі (не) загорівся спогад, про те, що (не) повинно було статися одвіку.

Ми (не) зустрілися глухої ночі на порожньому залізничному пероні, звідки (не) вирушав поїзд у нікуди, він (не) допоміг мені донести торбу, і (не) виявилося, що у нас квитки до одного вагону, і навіть місця поруч, але ми так і не скористалися ними, (не) простоявши решту ночі коло вікна у коридорі, а зранку (не) вийшли на першій-ліпшій станції, щоб більше ніколи не повертатися до колишніх місць.

Ми (не) зустрілися просто на людній вулиці. Розділені потоком автомобілів, ми (не) побачили одне одного, і все відразу (не) стало зрозумілим. І я (не) посміхнулась до нього, а він довго не міг перетнути запруджену автомобілями дорогу, а коли все ж (не) перейшов, (не) подарував мені троянду, котра відразу (не) зламалася в моїх руках.

Ми (не) зустрілися спекотного літнього дня на занедбаному автовокзалі провінційного містечка. Там навіть рук не було де помити, а я себе не дуже добре (не) почувала після задухи автобуса і мусила (не) взяти велику пляшку мінеральної води, щоб (не) сполокати обличчя, а потім (не) пила просто з пляшки, (не) сидячи на лавці, під якою (не) дрімало викачане в куряві цуценя. Він (не) підійшов і (не) попросив напитися, а поті раптом (не) поцілував мене, і я із здивувавнням (не) відчула, що вперше мене недратує чужий дотик.

Ми (не) зустрілися під брамою старого міста. Я (не) чекала його на розі коло невеличкого готелю там, де на залишках міського муру (не) розвішують свої страхітливі полотна вуличні художники. Я дуже (не) хвилювалася, і не відразу (не) впізнала його — він (не) був одягнений в якийсь дивний полотняний плащ, але він (не) помахав мені рукою, а згодом ми (не) сиділи в невеличкому кафе не в змозі навіть (не) повірити, що насправді (не) зустрілися.

Ми (не) зустрілися на березі, де дві ріки (не) зливаються в одну, і де купка самотніх коло розкладеного вогнища (не) гамувала спрагу самотності вмістом багатьох пляшок. Я (не) відчувала його так сильно, як ніколи раніше, а він, здається, ще ні про що не здогадувався. Він лише (не) попросив дозволу зняти маленького жучка, що (не) заплутався в моєму волоссі. А потім (не) пішов дощ, і він (не) тримав наді мною парасольку, (не) стоячи так близько, що (не) було моторошно, аж поки хтось із самотніх і п’яних не закричав: “(не) Подивіться на небо!”, — і ми (не) побачили, як по той бік ріки на тлі темних хмар (не) народжуються дві райдуги — одна в одній, ніби ворота до раю. І він, (не) відкинувши парасольку, (не) взяв мене на руки, як беруть маленьких дітей.

 

Дивно тільки, чому Бог заклавши у світ можливість несамовитої краси, досконалості й гармонії ніколи не дає їм зреалізуватися до кінця. Дуже дивно.

Може, Він боїться?


 
ПРАВДА
о Крымском
клубе
ТРУДЫ и ДНИ
АВТОРЫ
ФОТОГАЛЕРЕЯ
ФЕСТИВАЛИ и
КОНГРЕССЫ
ФЕСТИВАЛЬ ПОЭТОВ
ГЕОПОЭТИКА
ЭКСПЕДИЦИИ
МАДАГАСКАР
ГЛОБУС
УКРАИНЫ
ДНЕПР
ХУРГИН
АНДРУХОВИЧ
Мир искусств
Котика
ВЕРБЛЮДОВА
ЗАНТАРИЯ
В.РАЙКИН
ЕШКИЛЕВ
ИЗДРИК
ЖАДАН
Fatal error: Uncaught Error: Call to undefined function set_magic_quotes_runtime() in /home/virtwww/w_liter-aaa_44b54048/http/ccc3edd198828463a7599341623acddc/sape.php:221 Stack trace: #0 /home/virtwww/w_liter-aaa_44b54048/http/ccc3edd198828463a7599341623acddc/sape.php(250): SAPE_base->_read() #1 /home/virtwww/w_liter-aaa_44b54048/http/ccc3edd198828463a7599341623acddc/sape.php(309): SAPE_base->_write() #2 /home/virtwww/w_liter-aaa_44b54048/http/ccc3edd198828463a7599341623acddc/sape.php(338): SAPE_base->load_data() #3 /home/virtwww/w_liter-aaa_44b54048/http/down.php(6): SAPE_client->SAPE_client() #4 {main} thrown in /home/virtwww/w_liter-aaa_44b54048/http/ccc3edd198828463a7599341623acddc/sape.php on line 221