Юрiй IЗДРИК

ПРОЩАННЯ З РИБОЮ

Називається він “Риб’яча луска”, і поява першого числа ще не означає, що будуть наступні, радше навпаки — це заключне слово і для багатьох інших видань. В кожному разі, як співредактор “Четверга” я знаю, що відтепер вже не зможу робити журнал, не зумію віднайти в цьому сенс. “Риб’яча луска” — це “ВІзіяКОлажФотоМОНтаж” (як зазначено в підзаголовку) або, скорочено — “вікофмон”. Це тридцять чотири “вікофмони”, на яких здебільшого бачимо обличчя автора, Олександра Коршака, мешканця міста Рівне, художника, філософа, самітника. Олександр абсолютно далекий від світу мистецтва, про нього ніхто не чув у мистецьких колах, він не з’являвся на жодній з імпрез, не знайомий з іншими митцями. Його роботи короткий час експонувалися в Івано-Франківскій галереї “S’об’єкт”, однак сам він ні разу в цій галереї не був. Він взагалі дуже рідко й неохоче демонструє свої роботи. Він просто працює, ізолюючись від зовнішнього світу, замикаючись у світі власному, вибудовуючи химерію поетичного аутизму. Цей його світ є дуже важким для життя, бо він по вінця виповнений самотністю і усвідомленням приреченості на існування. Однак навіть тут Олександр не допускає найменшого фальшу — він не перетворює, як більшість, свої переживання в мистецьку продуцію, він творить мовчання. Як на мене, то це унікальний приклад чесності із самим собою, приклад надзвичайного відчуття часу, відчуття “позачасся”.

При кінці тисячоліття виникає сила силенна більш чи менш амбітних проектів, метою котрих є підведення певних підсумків чи, інакше кажучи — ставлення крапки. (Намагання сказати останнє слово в розмові притаманне людині). Каюся, грішним ділом і я мріяв колись про подібний проект, який мав би називатися “Книга сум” і компілював би в єдиному тексті все найвагоміше, що було написане українською. Однак мрії залишилися мріями, і це, може, й на краще, бо подібні амбіції врешті-решт є сміховинними, а сьогодні я тримаю в руках “Риб’ячу луску”, і розумію, що ось мабуть найдоречніший і найщиріший пам’ятник Епосі Риб, котра відходить. Аскеза і стриманість, глибина й пронизливість, мінімум засобів вираження і дивовижна внутрішня зосередженість вирізняють цей проект. Майже на кожній сторінці бачимо одне і те ж обличчя, іноді фрагменти текстів і фактур. Простота, про яку прийнято говорити як про ознаку геніальності. Однак простота ця має здатність вражати. Якимось загадковим чином вона свідчить про знання чогось потаємного, що, можливо, лежить на поверхні, але чого ми всі, зіпсуті культурою і надміром інфомації, збагнути не можемо. Борхес якось зауважив, що краса не є привілеєм обраних, що вона — явище розповсюджене, і деколи може підстерігати нас на випадкових сторінках посереднього автора чи у вуличному діалозі. Так само й істина не належить тим, хто має на неї виключні права. Вона завжди присутня, але не завжди доступна: ніякі тренування не дають гарантії, що подолаєш шлях до неї. Та іноді вона відкривається сама, відкривається тому, кому захоче. “Риб’яча луска” є дивовижним свідченням цього. Незрозуміло, завдяки чому вона справляє таке враження, але сила враження є безсумнівною.

Зрештою, ловлю себе на думці, що, може, висновки мої надто суб’єктивні, і хтось інший сказав би, що цей журнал не вартий аж такого захоплення. Проте шансів на те, що його побачить хтось інший є дуже небагато, та мені й не хотілося б, щоби “Риб’яча луска” стала фактом культури — одним з багатьох видань, більш чи менш цікавих. Нехай вона залишається тим, чим є, тобто власною відсутністю. А я час від часу відкриватиму першу сторінку, щоб прочитати епіграф — смиренні й гордівливі слова Гете: “Діла свої маю за ніщо”.