Це місто з піною трави на устах, —

жерці, деміурги, повії, —

я без охорони. Я в їхніх руках.

Тут ризик у будь-якій дії:

тут злочин — зітхання, а дихання — гріх,

а, отже, я втрапив в тенета.

Як регіт пекельний, приятельський сміх

лунає із уст екзегета.

Останні закляття згадаю, немов

недовчені в школі завдання,

і вибавить миттю мене невгамов-

Це місто — музей афектованих дів

і див полювання за нами.

Тут марева мають подобу мостів,

що тануть у вас під ногами.

Тут кожна дрібниця — ознака загроз,

погроз, потойбічних оскаржень.

Тут гра у “завмри” — назавжди і всерйоз,

і я вже не рухаюсь майже,

і я вже здаюсь, і потвори несуть

отруєний травами трунок...

Й ніхто з нас не певен, чи визволить з пут

Це місто просякнуте димом пожеж,

в котрих догорають невірні,

і в кожній з його незбудованих веж

і тиша, і спокій — позірні.

Тут море сягає найнижчих вікон,

а дно обіймає пивниці.

Хоч риби й немає, та кожний балкон

вгинається з надміру птиці.

Це птаство, як панство — не слухає сліз.

Воно вимагає, щоб вмер ти.

І хто його зна, чи Давид-птахоріз

тебе порятує від смерти.

Це місто — спіраль зачарованих кіл,

і темрява тчеться від духу цих тіл.

І ти відступаєш несміло.

Імла насувається млосна, мов сік

плодів екзотичних, незвиклих,

і бачиш вже вістря осикових пік,

і чуєш осиплий чийсь виклик.

І кличеш вже сам, і кричиш від жахіть,

щоб, може, хоча б в найостаннішу мить

Це місто для друзів, що прагнуть нірван,

в повіках ховаючи рани.

І от, наче смертники, пруть на таран

сполохані їхні нірвани,

і гусне повітря, бо це — сарана,

що ґзиться і кпиться і харка...

І ось цілий світ вже — суцільна стіна,

велика, як справжня сідхартха.

І ти замурований в сто насолод,

і звідси не вийдеш ніколи...

якщо не врятує проклятий народ

Це місто трьохсот тридцяти трьох утеч

й трьохсот тридцяти трьох повернень,

бо календарям геть усім всупереч

триває постійно тут червень:

черлені вітри і червінні дощі

і спека, багряна до крові,

у тріщинах мурів — пурпурні плющі

і мох. Оксамитова повінь

уже заливає гарячим вином

твою розпашілу горлянку...

Хіба допоможе нам Авесалом

Це місце містичне: виходячи з ньо-

-го, знов повертаєш до нього.

Це місто цинічне: тут кожне число

на стінах зневажує Бога.

Тікати звідсіль — наймарніша зі справ,

бо кроки тамуючи тихі,

ти знову вступаєш у клятий анклав

крізь браму із надписом “вихід”.

Коли вже рятунку не видно ніде,

то, може, єдиний на світі,

блажений Бернардо тебе проведе

крізь мури з сумнівним графіті.

Цим істино райським куточком землі

я можу втішатись без краю.

Це місто безглуздими робить наї-

-вні пошуки іншого раю.

Усе і для тіла є і для душі —

тут мавки, як мавпи хвостаті,

а в пошуках морісона й анаші

шаркані блукають і таті.

Любов нелюдська обіймає усіх:

любися із різними різно!

Хіба б тебе вихопив з моря утіх

Це місто — макдональд. В його берегах

зливаються кетчупу ріки,

що їх найзухваліший, рідкісний птах

не зможе здолати довіку.

Тут в храмах пельменних й мечетях пивних

жирують жерці обжирання

і моляться череву. Але для них

це, мабуть, молитва остання.

Бо з ложкою в піхвах, з видельцем в руках,

не битий ні в тім’я ні в сім’я,

іде рятівник мій сильніший, ніж Вакх.

Це місто, як тісто — липке і глевке,

ні смаку, ні жесту, ні слова.

Буття тут для тебе настільки легке,

що ти іґноруєш основи

і замки будуєш свої на піску,

повітрі, воді, порожнечі,

аж поки тягар хтось не скине на ску...

на скурвлені легкістю плечі.

І ось вже атлантом ростеш із стіни,

Врятуй мене, хлопче, владарю війни,

Це місто в тобі. Територія зла

щоразу зростає. Покута

уже не рятує. Порядок розла-

-мано. Перемогу забуто.

І кожного вечора кожного дня

у млявій, лінивій молитві

ти падаєш долі, як вершник з коня

у програній змієві битві.

І все ж під склепінням цих тлінних небес

можлива іще перемога.

Якщо тільки Юрій самого себе