Інна ЗАВГОРОДНЯ

Вірші 2002–2006

 


Її сміття

Її сміття, не можна сказати:
О, що то було за сміття!
То було звичайне сміття,
Сказати б, одноманітне.
Найчастіше вона викидала
Газети і своє волосся,
Постійно ті самі повирізувані газети
І однакове довге не надто добре волосся.
Ще вона часто викидала хліб,
Цвілий і черствий хліб.
Ніхто у цьому домі, здавалося, не любив хліба,
Але хтось постійно його купував.
Забобонні грузини перед тим як викинути хліб
Цілують його.
Тоді це вже ніби не гріх – викинути хліб.
У Киргизії, якщо тебе-наречену вкрадуть,
І ти захочеш втекти з дому твого крадія,
Ти не зможеш, бо між тобою і порогом
Впаде мати крадія, або покладуть хліб.
Не зможеш же ти переступити через хліб?
Через стару жінку?
Зможу, думаєш ти, нехай ідуть нафіг.
Але тоді краще зроби це до ночі,
Бо переночувавши у домі чоловіка,
На ранок автоматично вважатимешся його дружиною,
Хоч ти і просиділа усю ніч у кутку, ридаючи,
Втечеш зранку – не поважатимуть,
Хоча і через хліб – теж не поважатимуть.
Одна фігня, коротше.
Киргиз матиме тебе майже без варіантів.
Твої полиці завалюватиме газетами,
На підлозі утвориться ковдра твого волосся.
Звий з нього гніздечко у цій глиняній хаті.
У цьому аулі. У цьому скляному палаці.
А як тут щодо сміттєпроводу?
І чи виносять вони взагалі сміття?
Певно, вони закопують своє сміття в землю
Разом з впертими дівчатами, волоссям і газетами,
Гори яких виростають на ранок
Довкола їхніх захололих тіл.

14.03.06



Муза

Зі мною можна все. Все!
Тільки не можна до мене торкатися.
Мені боляче від кожного доторку.

Я мильна бульбашка.
Я порцеляна.
Я інфікована.
Я уявна.

А так – можеш дозволити собі все.
Тільки не торкайся до мене.
Ти ж не хочеш мене скривдити?
Ти не можеш хотіти мене скривдити.

12.01.06



З мене пре

Ще трохи, і я писатиму їх на стінах кухні,
На полях книг, на об’явах біля під’їзду.
На них перетворилися мої щоденники,
Мої конспекти, мої sms’и.
Якщо їх не записувати,
Вони течуть за вінця струмками,
Заповнюючи помешкання,
Затікаючи до квартир сусідів знизу,
Переливаючись через ваннy,
Повільно набираючись у кінотеатри,
Де в них тонуть ті, хто заснув під час сеансу...
І всі келихи, чуєш, усі до одного келихи
Наповнені ними! Чуєш, мені немає з чого пити,
Чуєш, а мені треба іноді пити,
А для цього потрібні келихи!
І я питаю себе, невже навіть вірші –
Це тільки різновид невідправлених листів до тебе?
Як це сталося, що я
Перетворилася на невідправлений лист до тебе?

13.01.06



НАТО

Тепер, коли моя сусідка
По гуртожицькій кімнаті,
Яку звати так само,
Як Північн-Атлантичний альянс,
Яка мені в міру набридла,
Яку я в міру любила, тепер,
Коли вона полетіла
Їсти свої аджарські хачапурі
І купувати мені майку
Із написом «Чечен вечен», тепер
Я веду спостереження за собою.
Я випрала її рукавиці, замочені у ванній.
Полежала на її ліжку, знову заправила покривала.
Я зняла, а потім знову повісила її фотографію.
Поскладала і сховала до шафи її рушники.
Мабуть люди, з якими я більше не поряд,
Так само легко мене відпустили.
Так само швидко звикли до моєї відсутності.
Я добре знаю, що вона відчує, коли повернеться,
Зауваживши звичні речі на незвичних місцях.
Це трохи схоже на затаєний докір,
Зовсім трошки – на страх смерті.
Далі вона швидко порозкладає все на свої місця,
Наповнить кімнату собою і своїми
Невипадковими,
Ретельно підібраними дрібничками
І зрадіє.
І я теж зрадію.

13.01.06



***

Не розхитуйте воду в мені.
Що я, ну що я можу?
Можу відключити голову,
Злити з неї через очі всю воду
І відставити в сторону.
15.01.06



***

Що мені треба?
Ні, мені таки щось від тебе потрібно.
Інакше навіщо б я так
Швидко йшла повз заповнені
Порожнечею зали очікування,
А потім нервово шукала
У сумці щось несуттєве,
Не знаю, чому пригадане.
Навіщо б я думала
Про вкрай неважливі речі,
А сама навіть незчулася,
Як вийшла на чужій станції.
І вже йду, йду, а навколо
Жодних знайомих очей.
І ніхто мене не бачить,
На мене дивлячись.
Ніби я певна у всьому на світі,
Знаю точно, що зранку принесуть пошту,
А над дверима в метро грітимуться голуби.
Знаю, що світ щохвилини спиняється
За нашими спинами,
Але ми спинами ніколи бачити не навчимося.
Я знаю, що післязавтра прийде весна,
Але на неї вже ніхто
Не чекатиме так, як сьогодні чекають.
Знаю, що найбільші відстані в наших головах,
І вони ніякими літаками не долаються.
Знаю, що коли ти йдеш вулицею,
Ти тримаєш руки в кишенях.
Мільйони людей тримають руки у мільйонах кишень.
І це жодним чином їх не характеризує.
Але попри це мені здається,
Що я знаю про тебе все.
Я не знаю тільки одного,
Що я хочу від тебе,
Коли ставлю на білому тлі думок
Чорну цятку згадки,
А потім ніяк не можу її позбутися_

26.03.2005



Подвійне задоволення

Думати про двох чоловіків одразу,
Звичайно, можливо.
Зачинати про одного, провадити про іншого.
Це як стрибати із ліжка на ліжко
(Маються на увазі не два яруси одного двухярусного ліжка).
Любиш лежати на двох ліжках,
Частину тіла лишаючи тільки для себе.
Часом стомлюєшся дивитися двома очима.
Бігти з одного кінця коридору в інший.
Очі заплющити, але кожним
Бачити іншого.
Одного вдихати, іншого – видихати.
Далі – вагатися, як на одному березі двох рік.
А потім купатися в обох перемінно,
Не встигнувши висушити волосся.
Засинати з одним, прокидатися з іншим.
А уві сні – йти стежкою,
Утвореною від сяйва двох місяців,
Небесного і віконного.
Часом чуєш, як кожен з них тримає тебе за руку.
Іноді одночасно ніжно цілують твої вуха.

25.10.2005



Як знайти чоловіка?

А ще краще – сидіти
Під чоловічим туалетом на лавці
І виглядати свого чоловіка,
І знати, що він не прийде,
Або прийде,
Тільки
Не спиниться біля тебе.
У нього велика мета.
Це нерівнозначний вибір.
До нього не можна примушувати.
А поки його немає
Збери свої речі,
Щоб встигнути зникнути,
Доки він відливатиме з думкою про тебе,
Бо ти не пробачаєш зрад.

27.10.2005



***

Кожен день має досить своєї турботи.
А сьогодня турбот маю більше, ніж можу
Тримати у думці. Тому зомліваю.
Не може вмістити усе це сьогодні.
Полежу до завтра.

20.03.2005



Балет 2000

Ти кинув між іншим
погляд на мій тональний крем.
На мить задовгий,
як для такої дрібниці.
"Той самий тональний крем, – подумав ти, – знову він".
Може, це його запах
приваблює тебе в жінках?
Може, це така особлива приманка,
на яку завжди ловишся, принаймні вдруге?
І ти ще не бачив жодної, щоб узагалі без якихось фарб на обличчі,
ніби вони хотіли щось від тебе сховати.
Ну так, мій тональний крем,
"Балет 2000" – аплодисменти.
Найкращий тональний крем у світі.
Вибір радянських жінок і українських студенток.
Коли у виборі чоловіків і кремів ми сходимося,
втрапляючи у якісь спільні соціальні групи,
чи не здається тобі, що у нас надто багато спільного?
Ніби ми – уособлення однієї мегажінки,
що кохає свого мегачоловіка – тебе.
І він завжди її впізнає
за запахом її тоналки.

22.06.2005



Час змін

Коли ти відчуєш, що прийшов час
щось у твоєму житті змінити –
зміни мобільного оператора!
І ти побачиш, яким буває життя!
Взявши пакет перший, матимеш дешеві дзвінки за кордон.
І спробуєш ото тоді не дзвонити за кордон
всього по 3 рублі за хвилину!
Для пакету другого треба мати двох друзів.
Спробуй-но тоді не знайти мінімум двох друзів,
коли ж всього по 7 центів!
Все, що тобі в житті треба – це змінити мобільного оператора.

18.07.05



Багатосерійний серіал

Візьми бутерброди.
Іноді може зігріти
І щойновідпрасована білизна.
Знаєш, вона тримає тепло
Ще хвилин десять.
Якби ж це було востаннє.
А так я відчуваю
Двадцять століть позаду,
Коли все було точнісінько так само.
Я знаю, що робити.
Я знаю, що буде далі.
Я бачу двадцять поколінь попереду.
Ти більше не прийдеш.
Двадцять тисяч гіркот у роті.
Це не в моєму стилі.
Я сильна і пофігістична.
Якби не ті двадцять сторіч,
Я би і не скривилася.
Я би провадила далі
Вдумливе слухання плеєра,
Якби не ті двадцять поколінь попереду.

8.08.2005



***

Край Раю блукаю, питаю тебе.
Не знаю, чому такі чорні стіни.
Не знаю, чому обгорілі спини.
І крилами зграї змітають попіл.
І серед диму опалих крил
Навколо Раю веду пунктир.
Тебе немає в твоєму Раю.

29.01.2003



***

Кудись поспішають люди.
Може, втопитися, доки
Річка не замерзла,
Або просто йдуть на роботу.

23.10.2003



***

У твоєму чаї щось плаває
Може, так не було,
Але я пам’ятаю.
Може, хочеш забути,
Але я не забуду.
Може, це був не ти,
Але я на порозі
Твого дому, дзвоню
В твої двері вже вкотре.
Ти підходиш до вічка,
Але я не існую.
Я була і сплила
Течією облич.
Не знаходиш мене
В формулярах думок,
Не згадаєш мене,
Як забутий рядок.
Тобі хочеться плакати
Від перемог над собою.
Від кожного лету з вікна.
Тобі віриться в те,
Що мене не було,
Що була і сплила
Течією облич.
Сон на згадку, і чай,
І коліна під стіл,
І ледь чутний дзвінок
У твоїй голові.
Я прийшла, милий мій,
З течією облич,
Приплила, прибула
І влилася в твій чай.
В ньому очі – не пий їх,
Вони не мої.
Що за щастя, щоранку
Пити очі свої?

13.12.2002



***

Ти все бачила.
Він важко дихав, він дивився.
Потім підійшов і сказав: «Більше не можу».
Коли він знімає твою блузку, нетерпляче цілує,
Коли він більше не здатний читати твій погляд,
Ти по краплині його втрачаєш, втрачаєш щохвилини.
Він тече через тебе, як через лійку.
А за вікном пливуть баптистські церкви,
Зелені будинки і заводи.
Там ніколи не було вас.
Там ніколи вас не буде.
А потім ти довго тамуватимеш бажання
Попливти тими річками, що лишилися за вікном,
Вийти по хліб і не повернутися,
Сісти на кільцеву і не виходити з вагону ніколи.
Його стегно торкається до твого.
От і все, ви зрослися стегнами.

24.04.06



Slucham

Мокрий плащ – це діагноз, це стиль життя.
Це посіб прийняти у себе воду з чужого неба.
Я можу багато сказати
Цим людям попутнім, яких я бачу востаннє,
Але я не кажу нічого.
Я люблю ці чужі міста і цвинтарі,
Та житиму без них далі, бо житиму з ними.
Люблю твої рудуваті неголені щоки,
Пиво на твоїх губах, твою поламану парасолю.
Коли тобі дзвонять, ти кажеш «Алоха»,
Відвертаєшся до вікна і посміхаєшся.
Але я ніколи не дзвонитиму тобі, чуєш?
Ніколи тобі не дзвонитиму.
І ти ніколи не скажеш мені «Алоха».

30.04.06



***

Я все чекаю, що мені буде знак,
Тоді я заведу нового зошита
І почну писати щоденника нового кохання.
Згодом дам його почитати,
Загублю у парку або спалю якось уночі,
Ридаючи і чуючись щасливою.
І все це буде щиро.
От тільки щоденники я пишу невідомою мовою,
У цьому кінці світу незрозумілою.
Хто захоче розгадувати мої ієрогліфи,
Навіть якщо знайде їх на лавочці в парку?

7. 08.04



***

Це вже було, це вже було,
Стояла ніч,
Ти раптом відчула очі,
Що дивляться у вікно,
На плечі, ноги,
На волосся,
Очі, очі,
Мільйони очей тебе бачили,
Але ти не дивувалася,
Ти вже давно здогадувалася,
Що сидиш в телевізорі.

30.05.04



***

Львів. За п‘ятнадцять дев’ята. Весна.
Сонце відчибається у бруківці
І сліпить очі.
Місто у ранковому тумані.
Крамниці зачинено.
По церквах служби.
Люди заходять і виходять.
Дніпропетровськ. Без десяти сім.
Біжу з білизною в лікарню.
Весна. Бомжі на лавочці читають газети.
Шелестять. Переповнена маршрутка.
Стояче місце.
Храм. Палац Іліча. Каштани.
У різних місцях у різний час все по-різному.
Що спільного?
Я? Ранок? Весна?
Ні, нічого спільного.

28.04.04



***

Навіщо це вечірнє сяйво?
Якщо завтра ти підеш за обрій,
Тебе проковтнуть горизонти.
Навіщо ти дивишся
На це вечірнє сяйво,
Якщо вже завтра
Ти його не згадаєш?

27.08.04



***

Не світи більше у темряву.
На потягах горять ліхтарі.
Не світи більше у темряву.
Там нікого немає.
Всі поїхали у повних вагонах.
Ти. Рівчаки. Протяги.
Не забудь себе під цією стелею.
Десь там є світло.
Воно умчало до сусідніх станцій.
Не вір мені. Не вір мені.
Десь там у норах б’ються серця.
Досить цього знаття,
Щоб вже ніколи їх не лишити.
Хто ти? Хто ти? Хто ти?
Я ліхтар.
Я ліхтар на першому вагоні.

10.10.04



***

Ти не надивишся на сходи ескалатора,
Що народжуються прямо на очах.
Доганятимеш натовп,
Ніби боїшся йти окремо.
Готова передавати за проїзд,
Вираховуючи решту.
І при цьому не здогадуюичсь,
Що якщо ти в одному місці,
Тебе автоматично немає в іншому.
І якби ти була зараз де-інде,
Може, не пекло б так у горлі.
І ця нав’язлива думка
Не виринала б поплавком у голові.
Тебе немає там.
Отже, люди там живуть без тебе,
Може, тебе забули.
Егоїстично зморщишся.
Задумаєшся.
За вікном невідомі
Ведуть кудись свої машини.
Скажу тобі: заспокойся.
Він і не згадував тебе ніколи.

26.11.04



***

Стоїш, загорнута в свої повіки.
Дивишся сни відкритими очима.
І тобі так тепло, як буває
Лише перед народженням,
А ще, може, після листів,
Яких вже й не сподівалася.

23.02.05



***

А стара ти, чи мала, це залежить,
З якого чоловіка на тебе глянути.
Розчулена дівчина читає свої щоденники,
Приречені лише її очам відкриватися.
І навщо їй хтось сторонній?
Хто так незбагненно чому хоче
До її холодних пальців торкнутися,
Стримуючи подих біля її вуха,
І більше – нічого. Віриш? Більше - нічого.
Отож бо й воно, що не віриш,
А тихо дивишся у стелю і чекаєш десятої,
Щоб знову послухати, як твоя подруга
День провела,
І яка вона сьогодні була смілива,
Хоча тобі завжди було байдуже до твоїх подруг,
Які з тебе увагу сотали,
Забираючи твої очі собі до кишені і тішачись,
Що так нестримно вони у кишені пульсують,
Перед собою когось незнаного маючи.
Полюючи у собі на незмінність,
Яку ти не певна, що мала б,
Якби не вікна дзеркальні
У цій тимчасовій квартирі,
Ти будеш довго вночі не спати,
Боячись дихнути і водночас фізично відчуваючи,
Що він думає про тебе,
І що те щось, що перекочуються до тебе в горло,
Як тепле газоване молоко - то те,
Що він тобі сьогодні подарував,
Не говорячи жодного слова,
Просто дихаючи із думкою про тебе,
І ти не смієш того краму
Шматочок загубити, шукаючи місце
У своїх засмічених шухлядках,
Де вже не тільки жаби квакають,
А й порожньо так,
Що пил збирається по кутках і сохне долівка,
Потріскуючись з боків,
І школа у ту неперспективну шухлядку
Кидати його, зачиняти його.
А може, це так, чергова спроба
Повернутися до дерева,
На якому птахи для тебе звили колиску.
А ти все чомусь одна туди приходиш.
І немає тобі чого туди покласти.
Крім гойдати опале листя.

23.02.2005



***

Ти поклич мене за тобою
Йти вузькою дорогою.
Бо навколо широкі дороги,
І люди йдуть через голову мені.
Ступають на коліна, на живіт
І не помічають.
Мабуть, скам’яніло моє серце,
Мабуть, очі мої – сірий граніт.
Мабуть, сльози мої – краплі дощу по ньому.
Йдеш вузькою дорогою.
Знаєш, нею ніхто назад не вертає.
Лише далеко самотня постать,
А може, дерево на горизонті.
Може, звідти нема доріг,
А є лише вічна дорога туди,
Іноді така довга,
Що стає кільцями пекла?
Ходімо вузькою дорогою.
Та дорога ледве помітна.
Я думала, то лінія горизонту.

25.10.2004



***

Коли ти зникаєш, сонце обпікає
Мої плечі розгубленністю.
І я чекаю тебе щовечора за рогом будинку,
Ніби яблуко, що впало на землю
І з місця не зрушить,
Поки не згниє, або поки його
Не заберуть в кишеню теплими руками.
Не носиш рукавиць, а так холодно
Що на шркірі рук запікаються сумніви.
І ніхто того зрозуміти не може,
Чи справді це ти щойно впав із сонця?
Чи просто пил великого міста
Так затемнив твої очі?

21.02.2005



***

Якщо ти не захочеш,
Нічого не буде, не бійся.
І що з того, що ти частіше не хочеш,
Тому частіше нічого не буває.
(- Якби ти не змушувала себе прокидатися...
- Ну що ти, мільйони ж людей це роблять)
І як пережити цю кризу хотіння, дефіцит хотіння?
Цю невиліковну хворобу нехотіння,
Що була би зломила тебе ще вчора,
Але тобі так закортіло морозива,
Що ти ледве не збожеволіла.

26.02.2005



***

Я тебе не чекаю і нізащо не схочу
Заносити до твоєї кімнати
Кригу зім’ятих простирадел
І безмірну тривогу
Вчорашньої схованості.
За плечима янгола так лоскотно
І нічого більше немає на світі,
Від зливи слів,
Що так неприродньо лежали
На кухонному столі осуду.
Тільки б мені бути там, біля тебе,
Слухати через двері твої кроки
Порожніми кімнатами безслів’я.
Тільки б дочекатися, колит ти вкотре
Відкриєш двері і підеш
Вулицями пересторог,
Так мене і не помітивши,
Бо мене нема.
Бо я вже розтанула від тепла,
Що дує крізь щілини твого дому.
І стекла водою
На ґрунт, з якого ростуть квіти
Біля твого дому.

27.02.2005



***

Серед мільйонів слів, тобою сказаних, подуманих, написаних, підібраних, тобою сформульованих, поримованих, виправданих, вистражданих, мимохідних, самітніх, бездітних, вражаючих, зникаючих, різнокольорових, різноформатних, часом злих, часом розбещених, часом розтрощених, розірваних, розлитих по комунікаційних путях. Серед мільйонів твоїх і привласнених тобою слів я не можу знайти твого справжнього імені, ніби ти іконописець, що не ставить імені під роботою, або в тебе стільки імен, що ти не пам’ятаєш справжнього.

14.03.2005



***

А раптом, відкинувши всі умовності, всі ці перепони, межі, засіки відкривши, заперечивши всі ці упередженості, дружин і дітей, друзів, золоті візитівниці і попільниці з чорної глини, поламавши стіни з дуже якісною палітуркою, випершись на всі на світі мури, неїснуючого Берлінського, Великого Китайського, реставрованого Кремлівського, запльованого міліцейського, здобувши за доблесть, за гордість, за забудькуватість, за вдавання і самовдоволення усі медалі, грамоти, паролі, ключі від скринь і потайних кімнат і, залишивши усе це одного разу за дверима голови, подумати, уявити, порміяти, посніти – а раптом?
А раптом?
Я щаслива тим своїм раптом, своїм якщо, своїм знаком питання, своєю посмішкою, затамовиним подихом, закритими очима, своїми сублімаціями, своєю дитинною думкою.
Я знаю, єдина умовність з перерахованих – це я.
Я знаю. Але яке мені діло?

6.05.05.



***

Коли ти відчуєш, що прийшов час
щось у твоєму житті змінити -
зміни мобільного оператора!
І ти побачиш, яким буває життя!
Взявши пакет перший - матимеш дешеві дзвінки за кордон.
І спробуєш ото тоді не дзвонити за кордон
всього по 3 рублі за хвилину!
Для пакету другого тре мати двох друзів.
Спробуй-но тоді не знайти мінімум двох друзів,
коли ж всього по 7 копійок!
Все, що тобі в житті треба - це змінити мобільного оператора.

18.07.05



***

Із неба сніг сипле на асфальт.
Дивлюся під ноги.
Мені до болю хочеться,
Щоб на черевиках розв’язалися шнурки.
Це моє найбільше бажання.
Я тремчу від цього бажання.
Я чекаю, молюся про це.
Але на моїх черевиках блискавка.
Там ніколи не було шнурків.
І вони ніколи не розв’яжуться.
І тому мені сумно.
А може, не тільки тому.

20.12.2002



***

Ти сидишу дворі і годуєш птахів.
У вашому дворі так чисто.
Щоранку кореєць вимітає листя.
Осіннє листя з рідкої трави.
Листя падає. Він мете.
Ти розкидаєш пшоно.
Голуби злітаються до тебе
І ти чуєшся знаряддям Бога,
Що годує і малих пташок.
Не спи серед дерев’яних дитячих веж.
Люди йдуть вервечкою по стежці.
І ти більше ніколи їх не побачиш.
До тебе злітаються все нові голуби,
Бо ти ніколи старих не впізнаєш.
У твоєму дворі заметена трава,
І тобі це здається природнім.
Просто люди все йдуть і йдуть,
Повз твою лавочку-цетру світу.
І ніколи не повертаються.
Або ти їх більше не пізнаєш.

10.10.2004



***

Від нього як вітром людей поздувало.
Їх здуло запахом поту й мочі.
Весь вагон відвернувся.
Ніхто його не штовхає.
Ніхто над ним не висить.
Ніхто не хоче до нього доторкнутися.
Він може цілу лавочку займати.
Ніхто не витримує більше двох зупинок.

26.11.2004



***

Люди – тиха лавина звуків.
Люди – море снігів закутих.
Люди – лінії споважнілі,
Люди – спогади побілілі.
Люди, люди, забудьте, будьте
Вічним паводком, вічним натовпом.
Тим, від чого шукаю ліки,
Сенсом планів моїх великих.
Тиша змісту.
І замість змісту
Каруселі облич, трамваї,
Повні душ, лабіринти ліній
На долонях. Йдуть повз мене,
Не помічають.
Подивившись в мій бік, не бачуть.
І не плачуть, що проминули
Ліхтарника мовчазного.

16.02.2005



***

Маєш для рим нові мелодії
Незнайомих, вперше чутих імен.
Навколо говорять чужою мовою.
І ти закохуєшся по-трохи
У це місто теплих квартир,
Переповнених книгарень,
Черг у музії,
Міста з обличчям стврого рельєфу
Лева під склепінням вікна.
Ти вже знаєш, як тут буває класно.
Розчиняєшся у ліхтарному світлі.
І тонеш у цих переходах.
І не можеш їх не любити,
За те, що вони частина твого життя.
Так склалося.
Чомусь хочеться вибачатися.

15.12.2004



***

Мені по правді не треба більше,
Ніж в мене є.
Мати більше, ніж маю, значить померти.
І коли ти хочеш мені дати більше,
Знай, куди приведуть товї наміри.
Добрі наміри дати мені
Щось більше, ніж я.
Більше, ніж сягає моє око.
Більше, ніж мені сниться.
Більше, ніж завіконне небо.
Більше, більше за моє тіло.
Це наповнює мою кімнату
І обліплює стіни у кутах.
Це – шпалери в моєму мозку,
Це не лишає мені місця у власному тілі.
Це вже так близько, що я
Почуваюся всередині мушлі.
Всередині горіха, на дня моря,
В куточку кімнати. Ти сидиш на дивані.
Мені багато тебе.

1.10.2005



***

Пожовкла кукурудза.
Провідниця рахує вголос
Розрізнену білизну,
Несвіжу, як її волосся.
Нас лишилися одиниці
У цьому п’яному вагоні.
Ми зникаємо невблаганно.
Ми йдем, не озираючись.
Пробач мені, ну пробач мені.
Я вже тебе забула.
Пробач мені, вибач мені.
Хто ти? Хто ти така?

26.08.2005



***

Коли прийде п’яний трамвай,
що хитається невпопад
і аж світиться від любові,
я виходжу гуляти на рельси,
там збирається клуб самовбивць,
що сидять цілий вечір на рельсах
і чекають трамвая-месію.
Що завадить дивитися вслід,
коли ти вже більше не прийдеш?
Шмаття різаної пітьми
потойбічним цвяхом пролистаю.
Де ти? З ким ти? Пляшки лежать,
як порізані трупи сорому,
що душа їх уже покинула
через те, що набридло їй.
Де ти? З ким ти? Коли стою
така свіжа і заворожена
я на кінчику сигарети,
яку ти віджбурнеш під стовп,
коли я стою несуттєва,
непідвладна хвилям людським
серед натовпу, як серед моря
косматих голів і очей.
Очі, голови переплутались,
закотились у кабінети.
Не почула, бо переплутала
двері й простінки. З ким ти? Де ти?
Ти не зрадиш своїм дорогам,
хоч як голосно не гукай_

20-22.09.2003



***

Коли закипить вода в батареях,
знаєш, як це буває,
коли за вікном мружить очі
повітря, повне води,
ти підеш за тілом, як робиш завжди,
коли воно наполягає.
Зі світлом своїм зачинися від дощу
у теплій квартирі душі.
Коли відлітає із гамором дах,
і муха летить, як птах,
ти знаєш, що буде у нас життя,
як діамантовий рай.
Сниться багата крилата ніч,
яка не була одна.
Навіть, якби ти світив всю ніч,
ти мусиш лягати спати_

4.11.2003



***

Якщо ти захворієш на хворобу душі_
Прийдуть лікарі. Не бійся мене.
Я навіть не сон. Якщо я піду,
Ти не чутимеш більше нічиїх голосів,
Крім власного крику.
Якщо я піду, роби все, що хочеш,
Падай на стелю, читай на вікні
Поему зими, знайди сірники,
Спали всі на світі безіменні зірки,
Пали свої очі, свої слова,
Яких ти не скажеш мені все одно.
Я пішла вже давно,
А ти все говориш.
Говориш зі мною
І чуєш мій голос_

31.12.2003