Нас було десь так від тринадцяти до п’ятнадцяти осіб, і ми повинні були презентувати нове мистецтво України, передусім літературу, в Москві. Ця напівбожевільна ідея визріла в надрах “Кримського клубу” – є така культурницька інституція, заснована в російській столиці кількома мігрантами з Півдня. Тому й фестиваль, влаштований ними для нас у Москві наприкінці травня, мав назву дещо провокаційну, але в межах політичної коректності – “Південний акцент”. Зрештою, те, що Україна лежить південніше від Москви, -- незаперечний географічний факт. Щодо “акценту”, то мався на увазі перш усього “наголос”. Таким чином організатори фестивалю вказували на простір своїх зацікавлень і пріоритетів – на Україну.

Колись українські письменники їздили до Москви переважно на всілякі декади й тому подібні соцреалістичні урочистості. Склад делегації уважно вивчався в найвищих ідеологічних інстанціях. Честь поїхати до Москви, аби продемонструвати там розквіт художнього слова в Україні, була настільки високою й запаморочливо солодкою, що надавалася далеко не кожному і навіть не кожному десятому. Українські письменники везли до Москви не лише братньо-синівські почуття і трепетні сподівання бути виданими в “Советском писателе”, але й значні кількості південних дарів, як-от українська з перцем, сало, яблука й рушники з перепілками. Усе відбувалось, як правило, на найвищому ідейно-художньому рівні і закінчувалося таким несамовитим, оргіастичним єднанням, що й уявити годі. Воїстину, як казав поет, “сумно, страшно, а згадаєш – серце усміхнеться”.

Сьогодні, коли ці контакти узалежнилися від приватної ініціативи окремих осіб і недержавних організацій, ситуація, нарешті внормувалася. І виявилося, що українська література Росії не потрібна. Зрештою, й Україні також. Так принаймні сформулював тему свого виступу в Москві мій приятель Юрко Іздрик, спричинивши цією заявою кількагодинну дискусію, туго настояну на стереотипах, задавнених образах, нервах, міфах, натяжках і непорозуміннях. Безумовно, час зупинився, думав я. Десять років тому, коли я вперше приїхав до Москви, суперечки були приблизно про те саме – наприклад, мене переконували в тому, що живучи в Україні не конче володіти українською мовою й це нормально.