Безумовно, варто казати про інше: зв’язків як таких ніколи й не було. Було багатолітнє існування України в силовому полі російської культури, причому всіх без винятку реґіонів, бо навіть Галичина після ближчого з нею знайомства виявляється розташованою значно східніше, аніж про неї прийнято думати. Для того, щоб існували зв’язки, мусить існувати взаємність. У Росії ж ніколи не ставилися до української культури як принаймні до рівноправної. Звичайно, десь і якось співали наших пісень. Чи, скажімо, видавали в перекладі якихось наших письменників – найорденоносніших, як правило. Але Стуса не видавали й Калинця не видавали, незважаючи на все столичне вільнодумство.

То, може, саме зараз ці зв’язки, над якими стільки зойків, лише починають творитися? Може, це і є початок українсько-російських – нарешті! – культурних зв’язків? Може, в цьому й полягала суть “Південного акценту” – засвідчити, що є така південна країна, така волога мова (не зовсім те саме, що “влажный язык”), така інакша література?

Уявіть собі чотиригодинний літературно-музичний “гала-концерт” за участю десятка українських і кількох десятків російських авторів у велично-помпезній залі Культурного центру України в Москві. Уявіть собі цей антураж (охорона, безгучні ліфти, блиск і розкіш, пізньо-брежнєвський дизайн, бездоганна службова виправка офіційних осіб) – і цю публіку. Її таки зібралося понад сотню осіб, хоч у такій залі вона, безумовно, й виглядала дещо розпорошеною. Однак це була дуже впізнавана публіка – та сама богема, тусня, однакова в Нью-Йорку, Станіславі чи Африці, брати і сестри, мамас-енд-папас, діти-квіти. Вони були страшенно невідповідні такому, гідному значно багатшої країни, сліпучому інтер’єрові, вони дратували своїм шматтям і татуюваннями, від них щохвилини можна було сподіватися якихось вихваток – чогось нецензурного, наприклад. Група ветеранів з орденськими планками покинула приміщення вже, здається, після виступу самого Дмітрія А. Прігова. Попереду ще були Рубінштейн, Некрасов, Коваль, а також усі ці нові літературні українці, привезені з Півдня.

Не знаю, наскільки присутні розуміли неперекладену (і в багатьох випадках – неперекладну) українську поезію. Залишається відкритою проблема співвідношення між тембром голосу, артикуляцією, фонетикою й семантикою, додається акцент. Проте залишається й інше – солодко-дражливе відчуття пійманої близькості, контакту, розуміння. Історія твориться не тільки на наших очах, але й нашими руками, як жартують вітчизняні мас-медія. Здається, фестиваль зацікавив не лише спецслужби (як, до речі, в них із “розірваними зв’язками”, хотілося б знати?).

Для історії залишаються фестивальний буклет з так і не перекладеними українськими віршами і подекуди курйозно перекладеною прозою, двомовна афіша із зазначенням паролю “будьмо!”, а також двомовний же збірник російсько-української критики, де на першій сторінці зустрічаємо авантюрну ідею упорядників про те, що найпросунутіші російські “книгоковтачі” невдовзі, вочевидь, почнуть читати близькими мовами, передусім українською – досвід подібних аберацій уже був у XIX столітті, коли блазенська “Енеїда” Котляревського перевидавалась у Росії 32 рази.

Цей світ і справді встиг дуже змінитися, ошелешено думаю собі. Й починаю обмірковувати хід у відповідь – можливо, фестиваль під назвою “Північно-східна говірка”.