ЛИТЕР.NET
ГЕОПОЭТИЧЕСКИЙ СЕРВЕР КРЫМСКОГО КЛУБА
создан при поддержке Фонда Дж. Сороса
ГЛАВНАЯ СТРАНИЦА ИСТОРИЯ ОБНОВЛЕНИЙ ПОИСК ГЛОССАРИЙ КОНТАКТ
КОЛЛЕГИ:
Vavilon.ru
Журнал
TextOnly
ExLibris НГ
Русский
Журнал
Галерея
М.Гельмана
Курицын-
Weekly
Библиотека
М.Мошкова
Малый Букер
М.Эпштейн:
Дар слова
Rema.ru
Интернет-
клуб
СКРИН
Ferghana.ru
Александр
Левин
Леонид
Каганов
Растаманские
сказки
Журнальный зал
Amason.com

 
Сборник русско-украинской критики Микола Рябчук

ТЕКСТИ НЕ АНГЕЛИ

(Володимир Цибулько. Ангели і тексти. - Київ-Львів: Нова література, 1996. - 158 с.)

Рецензію на нову книжку Володимира Цибулька "Ангели і тексти" можна було б почати у його власному стилі приблизно так: "Кльовий чувак Цибуля задирдичив нову бодягу стіхов, від якої приторчать і потащаться усі київські ханурики. Смайл на фізії, квещен у шарабані, забойний стьоб і, вобщє, море кайфу".

Але стиль, як і людина, буває оманливим. Цинік і пофігіст, від якого балдіють фанати на молодіжних тусовках і шаліють функціонери на зборах офіціозної СПУ, є насправді істотою досить лагідною, миролюбною і навіть сентиментальною. Він із тих, хто ховає "квітку в рукав", хто переживає "цинізм як наслідок нездійсненного", і хто почуває знайомий усім поетам "щем у грудях" - "птаха що все болячіше покльовує". Він, вочевидь, має якісь підстави вважати, що його "віра в доброту і порядність трахнута як сирітка", і переконувати себе в тому, що "всіх ошукують і не ти перший і весь світ ніша для смітника".

Як на циніка й хулігана, однак, він буває занадто щирим і навіть зворушливим:

яким же синім полум’ям згоріло

усе що клеїв наче ластівка гніздо

але таким багном заткалось горло

що не прокричиш від болю

такого холоду набилося в хребет

такою кров’ю сповнилися вени

таке коріння вирвалось з землі

котрої не було

жив закорінений в сподіванку

а та сподіванка так швидко перейшла в прокляття

ще швидше ніж любов у ненависть

ще глибше ніж затаєна пімста

Справжні циніки й нігілісти не пишуть віршів - вони просто живуть і, в крайньому разі, щось там серед своїх прибічників-пофігістів проповідують. Під цим оглядом їхнє диявольське поріддя на диво подібне до поріддя ангельського - до святих і блаженних, які теж нічого не пишуть, хоч і з інших, відповідальніших, сказати б, причин. Писання віршів, навіть розпачливих, навіть позірно-нігілістичних, це все одно акт культури, це виклик хаосові й приборкання ентропії. В одному з есе, долучених до рецензованої тут книги поем, Цибулько говорить про це досить точно і, як на "пофігістського" поета, несподівано відверто: "Культура як синонім доброти і є в кінцевому результаті єдиним виявом історичної незнищенности як процесу, хоча сама історія очевидно починається там, де починається нищення. Між хвилями почергово чи футуристичного, чи архаїчного насилля раптом перемагає той, хто принесе гасло самовдосконалення і доброти.[...] Спротив спротиву і плід спротиву. В європействі ідеал архаїзму був замінений ідеалом самопоглиблення, в американізмі ідеал футуризму був замінений ідеалом перетворення".

Цибулькова позиція є радше стоїчною, ніж цинічною, - "культ спротиву, а не сили", "плекання самодостатности", "апатея" (нечутливість), а не "апатія" (байдужість, що, власне, походить від тої ж таки давньогрецької "апатеї"). "Апатея не просто невразливість, - пояснює автор, - апатея - героїчна суворість, апатея - стан духу, що здатен виникнути тільки в ієрархизованому суспільному тлі. Апатея по своїй природі не бунт, а дбайливе освоєння і підпорядкування.Стан, що мав би проголоситись саме заблуканою культурою, не готовою ще зробити спротив своїм культом".

"Апатеєю" названо перший розділ книжки, що є, власне, вінком сонетоїдів (досить рідкісною, як на розхристано-хуліганистого Цибулька, формою). Апатеєю є, судячи з усього, стан душі, до якого Цибульків ліричний герой прагне у своєму напускному філософському стоїцизмі, обтяженому, з одного боку, надмірною любов’ю й прив’язаністю до нефілософських речей і явищ, а з іншого - суто мистецькою гординею і суто юнацькою задерикуватістю.

Отож, "знов із тексту втікає смирення, - скаже поет наприкінці книжки.-І всякий священик, позираючи на щойно зарослі кукси втраченого "Я", поглядом шукає сходів до неба. А сил виявляється рівно на те, щоб вийти на Чернечу й померти в надії бути похованим поряд з могилою свого Я".

Гординя є, здається, головною причиною, яка спонукає поета до безконечних позовів з Богом, зі світом, з поезією, з культурою, зі своїм оточенням, зі своєю країною. З оточенням - найпростіше: "якщо я не в стані змінити середовище, я від нього відречусь". Та й від кого там відрікатись - "вже багато твоїх ровесників загинули або спились, інші, знівелювавшись на ніц, по інерції заходять в елітарно-богемні кав’ярні. Та й то з наміром задарма похмелитись, аніж з випадковим об’явленням. І що найдивніше, їм уже навіть не до дівчат. Епоха набуває все суб’єктивніших рис і боротися з тим ні у кого нема ні бажання, ні сили". У віршованій версії це виглядає так:

в цій нації немає більш поетів [...]

більшість одружилася й спилася

а частина стерла олівці

що й ні рід продовжити

ані півслова написати

Зі світом - теж просто, бо наприкінці століття всі розуміють, що влаштовано його якось не так і простує він кудись не туди. "Причинно-наслідковий лад порушено, і [тому] доводиться працювати з фрагментами". Фрагменти можна монтувати довільно, не турбуючись еклектикою, яка вже давно стала в цьому кічуватому світі нормою: "А сніг юдейський з неба йде на чола буйних кришнаїтів"; "У кожного своє дао і свій шлях широкий"; "Наш паровоз тарам-тарах"; "В кущах над прірвою в житах витає птах із чорною ознакою". Словом, як сказав поет з дещо іншого приводу, - "тихе гниття в очікуванні, що на гумусі сьогодення завтра-позавтра зійде геній". Отож, "люд сидить обабіч Дніпра в очікуванні Годо, хрущі над вишнями гудуть".

У цьому "знебоженому" світі є, однак, своя логіка - переважно парадоксальна, і своя телеологія - переважно абсурдна. Зі слова "відродження" тут залишається тільки "відро", зі слова "Бог" - тільки "ГБ", а з "національного відродження" - "національне віддрочення". Улюблені поетові образи мають характер оксюморонів ("масло стає масляним, повітря повітряним"), а ще частішеє- оксюморонів-навиворіт: беззлісна злість, безлісий ліс, безслів’я слів, трава безтрава... Беззбройні варти, підводні ватри... Липи дубові, дуби липові...

У просторі, "де вже немає Бога", виявляться так само "немає людей" і, зрештою, "немає світу". А що є? є текстова форма існування - на противагу фізіологічній; є людина як "фігура між двома способами буття мови" (за поетовим улюбленцем Мішелем Фуко); і є історія, яка "вичерпалась сюжетно, але не текстово". Отож, зрозуміло, що причини у цьому світі не збігаються з наслідками, а слова - зі своїми значеннями:

все що задумується для написання

на ангельському крилі висмикнутим з нього ж пером

задумується як кодекс честі

але при появленні виявляється просто доносом

метафорика виявляється звичайною

триденною неголеністю

А на скрижалях небес сяє єдина заповідь: "підкоряйся непідкоряючись, вір невірячи, читай приписи і чини навпаки".

це все мутація вчення друже Платоне

второзаконня второзаконь

У певному сенсі цей світ є закономірним продовженням "Безплідної землі" й "Порожніх людей" Т.С.Еліота, - але якщо еліотівський світ закінчувався "не криком, а схлипом", то Цибулько знає, що з цього теж "вийде просто кіч" і, взагалі, кіч вийде з усього, бо саме цим має закінчитись світ, - власне, він цим уже закінчився.

Така художня концепція виглядає цілісною, але нецікавою, і говорити про неї не було б сенсу, коли б Цибулько був достатньо послідовним у власному творчому методі - спогляданні "білості паперу, де слову ні про що говорити, окрім як про себе" (Фуко). Але він чомусь ремствує, нарікає - на "ритм часу нещирий", на "вичерпаність змісту", на "видимість життя"; його не влаштовує "печальна лінгва, мов скипіла лімфа", "мистецтво в своєму символічно-мовному лепрозорії", "культура - карамельний півник на патичку що його вже до знуди нализалась затуркана нація"; він хоче іншого щастя, ніж те, що "приходить до нас як в бабську зону морквина - покришене". Більше того, він усе ще влаштовує "голубині лови в надії піймати агела", він усе ще докучає Господові своїми дурними запитаннями ("Боже навіщо далися тобі всі оці мудаки?"), і, зрештою, все ще морочить подібними запитаннями сам себе: "о як же я жив у що ж то я вірив?"

Здавалося б, коли мова - це дім буття, як казав мудрий Гайдеггер, і життя просто "пише себе тобою", і "мова, як соляна кислота, розчиняє в собі особистість", то що вже там перейматись питанням, чи "кожен порятовує світ поодинці", а чи "гуртом", і чи тато довідається коли, чи ні, "якою фігнею часом може займатися його син". Але в тому-то річ, що життя справді пише себе поетами, а не лише навпаки, і, либонь, звідси у Цибулька з-являються найнесподіваніші зізнання на зразок того, що "все це переливання словес раптом починає бити асфальтом в лице".

Саме своєю непослідовністю, мені здається, Цибулько вигідно відрізняється від своїх колег, чи принаймні ровесників, "бубабістів". Він програє їм багато в чому - в елегантності, вишуканості, навіть рафінованості, у почутті смаку і стилю, у справді витонченій грайливості і дотепності. Але він має одну перевагу, яка за певних обставин може виявитись вирішальною. Він має розмах, має глибоке дихання, має відвагу йти до крайніх запитань і крайніх відповідей. У певному сенсі він схожий на персонажів нелюбого йому Достоєвського, які доходять крайньої межі - і в своєму падінні та блюзнірстві, і в каятті та спокуті. Усі четверо Карамазових, включно з Альошею та Смердяковим, сидять, здається, у його ліричному героєві, спричиняючи його примхливу поетичну ехолалію.

Найхарактернішими під цим оглядом є позови Цибулькового героя з Україною - краєм, де "мав би народитись Гегель, а народився Гоголь", і де народ, "самозаконсервувавшись у бароко", й досі живе "героїчно-плаксивим минулим, що нічого, крім компілятивного майбутнього, не породжує". Він не шкодує, здається, найжорстокіших, найбрутальніших слів на адресу "вітчизни з посмішкою дебіла", "батьківщини абсурду", "вітчизни словес безконечних" - аж до такого собі з’ясовування родинних стосунків на армійсько-зеківському жаргоні:

ти мене про[...]ла моя хризантемна вітчизно

ти прокинулась вранці від щастя хмільна

і не бачиш як у законнім екстазі

ти мене тріпонула з гнізда [...]

це секс у гуртожитку

де за шафкою ще півкімнати

забігали до тебе забромлених пару жовнірів

ти торчала моя батьківщино

тебе передаровував дєд салабонові

із покоління до покоління

ти охала і ахала мов вісімнадцятка

а я із роками не ріс і не ріс

і неростучи таки дочекався і свого жовнірства

і ночі коли мене дєд мій

привів передати у спадок тебе

таж ти стара курво

тобі ж триста літ

твої ахи і охи вертяться на магнітофоні

Але продовженням цієї сварки, цього "смердяковського" монологу стають слова несподівано пронизливі і просвітлені, майже маєстатичні, виголошені мовби цілком іншою людиною - блаженним Альошею чи розкаяним Іваном:

як я люблю тебе люблю

к я люблю тебе і млію

я млію Господи яка ти

яка ти світла Господи молю

не кидай тіні на ці тихі вії

на цю мою і не мою й мою

За цим вражаючим, майже патологічним перепадом почуттів мусить критись якась глибока особиста ураза, якась незнана нам психологічна травма, що спонукає ліричного героя переживати "кохання як тортуру", "життя любові з нелюбов’ю". Цибулько, безумовно, не перший, хто таврує націю, яка "самоув’язнилась у своєму образі" і яка "виявляє всі ознаки антропологічного сну - внерухомлення, знелюдження, знемислення". Він не перший глузує з "лікерової тягучості цього етносу", його "кавунових мізкофутлярів". Але він, здається, перший, хто зробив з’ясування стосунків зі своїм етносом і своїм краєм головною темою і сюжетом своєї книги.

Цибулько не любить народу і, мабуть, має рацію. "Народ каже, що народ треба любити, бо можна й по морді дістати... Пиляй собі в Штати і боготвори свій народ. Там він тобі буде менш заважати, ніж тут". Він не любить національної історії - і теж, мабуть, справедливо. "Краєві не потрібна порнографічна література, вся історія краю є суцільна порнографія.

Починаючи з вирощених у а-ля Гавареччина пробірках версій про причетність до гуннів, готів, узбеків, далай-лами Теліженського і закінчуючи винаходом колеса та прирученням коня на Хортиці. Насправді до з’яви краянина на світ люди розмножувалися вегетативно і тільки краянин навчив людей робити тої солодко пакосної справи..."

Але ця нелюбов є зворотним боком любові - ще більшої, і тому драматичнішої, бо ж заснованої на простодушній вірі, що все-таки десь там існує "піднебесна, справжня Україна", і що "цю землю таки провідав Господь".

Міфоборство обертається міфотворством, життя пише себе поетом Цибульком на свій, а не на його розсуд, повертаючи його саркастичні сентенції найнесподіванішим патетичним чином:

світ крізь лупу історичного безпам’ятства

спостерігає як у банці з павуками

пожирають себе українці

це такі метелики з обірваними крилами

крила в них дуже барвисті й за формою

нагадують контури їхньої батьківщини

загубленої необрахованої біографами сльозини Богоматері

Сентиментальний хуліган, який намагається "реальність порятувати сюрреальністю" і створити літературу "потрібну в непотрібності", виявився прив’язаним до українського "дао" міцніше, ніж він собі думав і нас намагався переконати. Але й спроба вирватися з того "дао" є вартісною, бо, як пише сам поет в одному з есе: "Коли в депресивному середовищі з’являється подібна властивість- подивитись на себе оком стороннього, - починається одужання".

http://gilan.uar.net/krytyka

пишіть нам: krytyka@gilan.uar.net

 
ПРАВДА
о Крымском
клубе
ТРУДЫ и ДНИ
АВТОРЫ
ФОТОГАЛЕРЕЯ
ФЕСТИВАЛИ и
КОНГРЕССЫ
ФЕСТИВАЛЬ ПОЭТОВ
ГЕОПОЭТИКА
ЭКСПЕДИЦИИ
МАДАГАСКАР
ГЛОБУС
УКРАИНЫ
ДНЕПР
ХУРГИН
АНДРУХОВИЧ
Мир искусств
Котика
ВЕРБЛЮДОВА
ЗАНТАРИЯ
В.РАЙКИН
ЕШКИЛЕВ
ИЗДРИК
ЖАДАН
Fatal error: Uncaught Error: Call to undefined function set_magic_quotes_runtime() in /home/virtwww/w_liter-aaa_44b54048/http/ccc3edd198828463a7599341623acddc/sape.php:221 Stack trace: #0 /home/virtwww/w_liter-aaa_44b54048/http/ccc3edd198828463a7599341623acddc/sape.php(323): SAPE_base->_read() #1 /home/virtwww/w_liter-aaa_44b54048/http/ccc3edd198828463a7599341623acddc/sape.php(338): SAPE_base->load_data() #2 /home/virtwww/w_liter-aaa_44b54048/http/down.php(6): SAPE_client->SAPE_client() #3 {main} thrown in /home/virtwww/w_liter-aaa_44b54048/http/ccc3edd198828463a7599341623acddc/sape.php on line 221