ЛИТЕР.NET
ГЕОПОЭТИЧЕСКИЙ СЕРВЕР КРЫМСКОГО КЛУБА
создан при поддержке Фонда Дж. Сороса
ГЛАВНАЯ СТРАНИЦА ИСТОРИЯ ОБНОВЛЕНИЙ ПОИСК ГЛОССАРИЙ КОНТАКТ
КОЛЛЕГИ:
Vavilon.ru
Журнал
TextOnly
ExLibris НГ
Русский
Журнал
Галерея
М.Гельмана
Курицын-
Weekly
Библиотека
М.Мошкова
Малый Букер
М.Эпштейн:
Дар слова
Rema.ru
Интернет-
клуб
СКРИН
Ferghana.ru
Александр
Левин
Леонид
Каганов
Растаманские
сказки
Журнальный зал
Amason.com

 
Сборник русско-украинской критики Наталка Білоцерківець

ЛІТЕРАТУРА НА РОЗДОРІЖЖІ

Юрій Андрухович.Перверзія. - Сучасність, № 1-2, 1996.

Оксана Забужко. Польові дослідження з українського сексу. - Київ: Згода, 1996.

Юрій Винничук. Житіє гаремноє. - Львів: Піраміда, 1996.

Андрій Кокотюха. Шлюбні ігрища жаб. - Київ: Смолоскип, 1996.

Чутки про кризу, котра нібито охопила українську літературу, виявилися очевидно перебільшеними. Ще досить гучні (як завжди, у вузькому колі) розпачливі заяви з цього приводу перших років нашої "незалежності" поступово змінилися визнанням значних позитивних зрушень, насамперед у прозі.

Певно, що українська література продовжує перебувати на символічному роздоріжжі - Роздоріжжі (саме в міфічній місцевості з такою назвою починається дія роману американського українця Аскольда Мельничука What Is Told ("Переказане"), принагідно згадаємо й назву села з епопеї Володимира Дрозда "Листя землі" - Пакуль, тобто "доки" або "поки що"). Йдеться наразі про невизначеність загальнокультурного спрямування та філософського обгрунтування того чи іншого культурного вибору, чому свідченням була й інша дискусія початку 90-х у журналі "Сучасність" на умовну тему "Малоросія (провінція) чи Європа (Америка)?"

Але щодо повноти структури, як і жанрового та стилістичного розмаїття, то справді, за кілька років маємо ледь не все, що хочемо, - від нац-, соц- та критичного реалізму до модернізму й постмодернізму, від історичного роману - до роману феміністичного та кримінального, від біографії до автобіографії... Не пригадую хіба фантастики, та й вона, без сумніву, не забариться.

Якість усіх цих творів дуже різна. Є абсолютно графоманські тексти, є напівграфоманія з певними мистецькими претензіями. Є речі добротні і є навіть кілька дуже добрих прозових творів. До останніх, окрім доробку Валерія Шевчука та Юрія Андруховича, я б зарахувала перший роман Євгена Пашковського "Безодня" (бо віднедавна цей автор почав писати дуже вже плутано), роман Олеся Ульяненка "Сталінка", повість Михайла Скаліцького "Амінь" (досконалу історію "маленької людини"), повість Юрка Іздрика "Острів Крк".

Взагалі, я спостерегла якийсь символічний поділ молодшої української прози на, сказати б, київсько-житомирську та галицько-станіславську школи. Принципово різниться мова; грайливий гумор і розкішна іронія протиставляються їх відсутності чи присутності лише в чорній гамі; і взагалі, гра протиставляється трагічному світовідчуванню. Принципово різняться герої - рафіновані інтелігенти з одного боку та люди "дна", божевілень і притонів - з іншого. Різниться Україна - не лише географічно, а й соціально: Україна міста (культурного центру) й села (включно з міськими околицями). Але при всьому цьому обидві прозові школи мають власну неповторну естетичну цінність, ба навіть свій особливий шарм (уявляю, як сприйняв би це слово той же Євген Пашковський!). Дещо осторонь стоїть дуже розвинена в андеграунді 70-х років побутово-психологічна проза, героєм якої був переважно міський молодий обиватель. Кращими, на мій погляд, представниками цього напряму є нині Володимир Діброва і Євгенія Кононенко. Можна було б зарахувати сюди й Оксану Забужко, якби її проза не була такою принципово трагічно-монологічною.

Кожна з цих шкіл чи течій, яким можна, звісно, дати й інші визначення, має непогані шанси на вихід у широкий, позанаціональний світ саме завдяки своєму національному обличчю. У зв’язку з цим припущу, що якраз нібито змальоване- описане (саме що змальоване!) на всі лади українське село могло б стати вражаючим культурним фактом для іноземного читача. Це світ, який добре знають наші письменники, світ, може, й вузький на позір, але цілком достатній для мистецтва, - як свого часу говорив Шервуд Андерсон молодому Фолкнеру. Власне на Панасі Мирному почалося і скінчилося епічне зображення трагічної мізерності та бруду східно-українського села (на заході ми все-таки мали Стефаника та "Землю" Кобилянської). Села з його ідіотами і пророками, приниженими і ображеними, філософами і вбивцями, красунями і потворами - весь той неосвоєний материк на тлі каліграфічних вишивок і акуратних вишневих садочків, який міг би стати для світу таким же приголомшливим відкриттям, як і латино-американський роман.

Але перш ніж реально перейти з нашого роздоріжжя у світову літературу, українська проза має достукатися до власного читача. Перш ніж претендувати на Нобелівську премію, треба спробувати написати національний бестселер. Ця клята Нобелівська премія і той нікчема бестселер заполонили, на жаль, усі наші думки. А тим часом бестселер у прямому значенні слова, тобто "книга, що найкраще продається", має масовий наклад і масовий попит,- в Україні на сьгодні просто неможливий. Це стосується не лише української (точніше, україномовної) книги - навряд чи українським бестслером може стати й російськомовне видання. Часи, коли в електричках і метро, на пляжі і в ліжку, за студентською партою і в затінку службового столу читалися Булгаков і Рибаков (мали ми і свій місцевий бестселер - "Роксолану" П. Загребельного) - так от, ті часи, як на мене, минули і, можливо, безповоротно. І справа не лише в купівельних спроможностях (чи неспроможностях) населення - і тоді за того ж Булгакова віддавали місячну зарплату, і тепер ціна, скажімо, за роман Оксани Забужко "Польові дослідження з українського сексу" є дуже помірною...

Змінилося ставлення до літератури. Простіше (звісно, й дешевше) "натицьнути" на одному з каналів той чи той мильний серіал, кращий-гірший бойовик, кращу-гіршу комедію, ба навіть фільм Бергмана чи Пазоліні. Ті, хто цікавиться інтригами вищого світу та пошуковці чітких пояснень "хто винен" і "що робити" звернуться до газет чи знов-таки телевізійних ток-шоу. Взагалі основна маса нашого населення (на яку мав би розраховувати бестселер) переживає системну апатію - не тільки стосовно політики, але й духовної сфери свого існування, і не сподівається од літератури жодних відповідей про сенс життя: бо не має наразі і таких запитань.

Звичайно, завжди існувала й існуватиме жменька інтелектуалів-естетів, яка чогось очікує від книг і щось-таки отримує. Тобто можна було б вести мову про т.зв. "інтелектуальний бестселер" - із дуже значними застереженнями, оскільки "висока" художньо й ідейно література не тільки в нас, а й ніде у світі не "продається найкраще" і не є ходовим товаром. Але припустимо, що ми заговорили про твір - у даному разі, художньої літератури, - яким зачитується, про який дискутує ота вищезгадана "могуча кучка" українських інтелектуалів. На мій погляд, минулого року таким твором став третій роман Юрія Андруховича "Перверзія", опублікований торік і виданий нещодавно "Сучасностю". Елітний читач отримав нарешті досконалий зразок постмодерної прози, про появу якої в Україні ось уже кілька років сперечаються літературознавці.

Читати "Перверзію" величезна насолода: наразі я не знаю в українській літературі кращого і винахідливішого стиліста. До того ж, як справжній постмодерніст, Андрухович наповнив свій твір численними алюзіями до відомих і невідомих, мистецьких і немистецьких творів. Власне, герой роману Стах Перфецький (воднораз натяк на рідне місто автора Івано-Франківськ, тобто Станіслав, і пародія на претензію досконалості, тобто "перфектності") сам є фантомним скупченням цитат, з-поміж оригіналів яких я особисто виокремила б авантюриста Фелікса Круля з добре знаної і відверто шанованої автором німецької літератури.

Однак символічно, що Томас Манн перервав "Пригоди авантюриста Фелікса Круля", які так і лишились незавершеними, написавши напередодні фашистської диктатури славетне оповідання "Смерть у Венеції", за яким уже в пізніші часи був знятий конгеніальний фільм Лукіно Вісконті. У абсолютній відповідності до канонів постмодернізму, в "Перверзії" Андруховича також розігрується "смерть в Венеції" - псевдосмерть, смерть-пародія, згідно з тими ж канонами.

І саме тут, а не в мові, стилі, формі (вони в Андруховича вже цілком варті будь-яких зіставлень), наш автор не доростає ані до Т. Манна, ані до іншого свого вчителя, Германа Гессе. Езотеричну гру в людську досконалість ("гра в бісер"), глибокі філософські ідеї "моцартівського сміху" та "магічного театру" просто незручно порівнювати з театральними збоченствами (перверсіями) та перфектними філологічними дотепами.

Проте оцінка мистецького явища має випливати з відповідності не нашим побажанням, але правилам гри, котрі встановлює митець. І отже, визнаймо, що Юрій Андрухович і не претендував на вихід за межі бурлеску- балагану- буфонади і що у "Перверзії", як і в нарешті опублікованому "Гамлеті" Леся Подерв’янського, повністю дотримано чистоти жанру.

Цього, на жаль, не скажеш про інший міні-бестселер минулого року - роман Оксани Забужко "Польові дослідження з українського сексу". Насамперед, саме визначення "роман" не надто вдале з огляду на автобіографічність своєрідного щоденника (спогадів, сповіді...), де не перетворені уявою реальні факти і людські характери межують із психоаналітичними скаргами ображеної української жіночої душі, есеїстикою та публіцистикою (досить розумною й цікавою), пронизливими поетичними цитатами і різномовною лайкою.

В історії літератури дуже часто що не є найсправжнісінький роман маскувався під автобіографію чи біографію, листи чи щоденники, а вигадані герої - під самих романістів, тож трохи дивно, чому наша письменниця обрала протилежний шлях. Тим більше, що у автобіографічних текстів шанси стати бестселером значно вищі, ніж у "вигаданих" творів художньої літератури.

Але знову відкинемо власні домисли і сподівання. З потужної рекламної кампанії, котра супроводжувала вихід "Польових досліджень...", склалося враження, що Оксана Забужко замірялася все ж на бестселер не для жменьки українських письменників-критиків, а на "книгу, що лежить на розкладках", тобто видання принаймні для масової вітчизняної люмпен-інтелігенції. Природно, такий твір не може і не повинен бути мистецьки ідеальним.

"Польові дослідження з українського сексу" прочитали кілька тисяч чоловік; не одна жінка перейнялася стражданнями героїні Забужко; її впізнають в обличчя. Роман чи не роман, але книга розворушила і мляве довколалітературне середовище. Хтось побачив "едіпову ситуацію, прочитану в українському варіанті, в контексті національного буття з його віковою неповноцінністю чоловічої незалежності", хтось - "совкову" неповноцінність "украинского человека на randes-vous" (обох статей), "дослідження звуженої і занедбаної, недорозвиненої і перверсійної сфери індивідуального сексу преставників еліти"... - і взагалі, я б щиро радила читачам Оксани Забужко прочитати ще й рецензії на її книгу.

До речі, майже всі вони заторкують розгалужену проблематику "Досліджень", а не художнє її відтворення, і це легко пояснити. Поза сповідальною есеїстикою (що само по собі вже є оригінальною формою) у "романі" знайдеться всього кілька сторінок справжньої прози: саме тих, між іншим, де авторка порушує власну монологічність і намагається зрозуміти ще когось, крім своєї героїні. Цікаво, що тим єдиним "кимось" стає її батько: бо ж героїня принципово не чує ані свого партнера, ані тим паче усіляких "плюшевих ведмедиків", котрі були аж настільки нікчемними, що гостинно запросили-прихистили нашу українську героїню з її демонічним коханцем і наївно довірили їй свою звісно ж дрібненьку американську трагедію,.. Тобто, як "Перверзія" Андруховича є зразком українського пост-модернізму, так "Польові дослідження з українського сексу" - досконалий зразок українського фемінізму.

І хоча б у цьому роман Оксани Забужко - неабияка подія для української культури і безумовний успіх авторки: на більший навряд чи міг розраховувати будь-хто.

А тим часом ще як мінімум два минулорічні видання претендували на роль бестселера - принаймні, для певних соціально-вікових груп чи географічних регіонів. Власне, "Житіє гаремноє" Юрія Винничука, псевдоавтобіографічний "манускрипт" славетної Роксолани (написаний головно як "еротичний порадник" "для всіх, которії в коханню знаходять радість і втіху, ажеби надалі то єще кунштовній справовали"), зажило неабиякої слави в Галичині ще від часів регулярної появи на сторінках львівської газети "Роst-Поступ". Цьому сприяла і місцева популярність Ю. Винничука як автора попереднього скандального роману "Діви ночі" - з життя радянських повій, сутенерів та кримінальних розваг компартійної номенклатури. До того ж, письменник ще й видавець журналу "Гульвіса" (такий собі "український переклад" "Плейбоя"). Та й прозаїк він справді добрий. "Житіє гаремноє" - високоякісна стилізація (як і оформлення Юрія Коха) - через що, правда, твір буде важко вчитати пересічному "східнякові". Для останнього й т. зв. українська літературна мова, заснована ніби на рідному київсько-полтавському діалекті, є важкодоступною і взагалі бандерівською, а що вже казати про розсипи латинізмів і полонізмів, запахущі синонімічні ряди на означення тих явищ, для яких мешканцеві Наддніпрянщини цілком вистачає однослівного "кацапського" мату!

Свого часу "Роксолана" П.Загребельного наразилася на критику саме через зображення (досить помірковане) сексуальних почуттів нашої національної героїні. Міркувалося, що велика патріотка (якою поставала Хасекі Хуррем - Настя Лісовська із забороненої в ті часи повісті Сергія Плачинди) не мала права, а отже і не могла анічогісінько відчувати в обіймах ворога, окрім "живцем патраючого" національного болю.

Але щоб стати улюбленою і могутньою дружиною турецького султана і - припустимо - впливати на його політику щодо України, Настя Лісовська не могла бути просто патріоткою, хай і вродливою та розумною... Однак і сексуальних умілиць серед кількасот Сулейманових наложниць нараховувалось, мабуть, немало. Тому ті, хто хоче збагнути історичний образ Роксолани в його більшій-меншій повноті і шукає цього в "Житії гаремному", - напевно помилились адресою. Постмодерністська "штучка" Юрія Винничука написана зі смаком (естетичним теж) і гумором... який часом доходить до цинізму. Ба навіть, я б сказала, є відображенням такого неприємного авторові українського мазохізму (див. ще один своєрідний бестселер Винничука: газетну статтю - Ще раз, і дай Боже востаннє, про так званий "малоросійський мазохізм", котра пережила десятки передруків у різних виданнях).

Я цілком розумію причини, з яких молодше покоління українських письменників переписує "Любіть Україну" на "Любіть Оклахому", за славнозвісним чи, як на чий смак, сумнозвісним віршем О. Ірванця. Це складні причини - як естетичного характеру (ті ж, що змусили Вольтера висміяти Жанну д-Арк в "Орлеанській діві"), так і чинники політичного моменту - як реакція на бездарну псевдопатріотичну риторику. І все ж коли після оспівування та звеличення всуціль позитивних сторін національного буття наші митці переходять до копирсання в національній білизні, до обрамлення вигадливою вишивкою дат та імен на кривавих плямах української ганьби чи поразки (як буквально це робить по шлюбних ночах винничуківський султан), - то якщо це не мазохізм, тоді просто погана мода.

А тим часом молодше покоління вітчизняних бестселеристів змінює покоління наймолодших. Минулого року видавництво "Смолоскип", відоме діяльною підтримкою творчої молоді, випустило "Шлюбні ігрища жаб" Андрія Кокотюхи. Чудовий папір, дві (!) суперобкладинки із закличнокічовими малюнками, передмова і післямова, відверто рекламні заявки про першу кримінальну повість в Україні" (далеко не першу, а тим паче не найкращу: згадати хоча б видрукований пару років тому в "Сучасності" куди майстерніший бойовик Леоніда Кононовича "Я, Зомбі")... І, зрозуміла річ, обіцянка, що книга стане бестселером.

"Шлюбні ігрища жаб", як на двадцятирічного автора, написані дуже навіть непогано: бурхлива динаміка сюжету, яскравість кримінальних персонажів, оригінальна символіка фіналу. А головне - цілком в дусі "радянського" детектива - видимість справжнього життя, вкупі з мораллю про руйнівну силу грошей... Якщо книга не стала справжнім бестселером для підлітків, то в цьому нема жодної її вини.

Якби Андрій Кокотюха мав свого (і не одного!) рекламного агента, якби той міг організувати (купити) мережу розповсюджувачів (в електричках, профтехучилищах, на молодіжних тусовках)... Та й тоді - бестселер у прямому значенні слова в Україні на сьогодні просто неможливий. Українській літературі не довіряють апріорі - навіть не читаючи її. Та й самі письменники продовжують ридати над "Картагеною нашої провінційности" - не помічаючи, що в сучасному українському мистецтві ця Картагена якщо не зруйнована, то принаймні серйозно порушена. (Я свідомо не торкаюся громадсько-політичних аспектів нашого життя - там ця Kартагена, на жаль, стоїть мов скеля непорушно).

Маючи таку поезію, а віднедавна й прозу, саме час, як колись Честертонові, виступити "на захист порцелянових пастушок" - на захист такої дивної і такої цікавої нашої провінційності.

КРИТИКА. Номер перший. Лютий 1998 року

http://www.gilan.uar.net/krytyka

пишіть нам: krytyka@gilan.uar.net

Центр Близькосхідних Досліджень

 
ПРАВДА
о Крымском
клубе
ТРУДЫ и ДНИ
АВТОРЫ
ФОТОГАЛЕРЕЯ
ФЕСТИВАЛИ и
КОНГРЕССЫ
ФЕСТИВАЛЬ ПОЭТОВ
ГЕОПОЭТИКА
ЭКСПЕДИЦИИ
МАДАГАСКАР
ГЛОБУС
УКРАИНЫ
ДНЕПР
ХУРГИН
АНДРУХОВИЧ
Мир искусств
Котика
ВЕРБЛЮДОВА
ЗАНТАРИЯ
В.РАЙКИН
ЕШКИЛЕВ
ИЗДРИК
ЖАДАН
Fatal error: Uncaught Error: Call to undefined function set_magic_quotes_runtime() in /home/virtwww/w_liter-aaa_44b54048/http/ccc3edd198828463a7599341623acddc/sape.php:221 Stack trace: #0 /home/virtwww/w_liter-aaa_44b54048/http/ccc3edd198828463a7599341623acddc/sape.php(323): SAPE_base->_read() #1 /home/virtwww/w_liter-aaa_44b54048/http/ccc3edd198828463a7599341623acddc/sape.php(338): SAPE_base->load_data() #2 /home/virtwww/w_liter-aaa_44b54048/http/down.php(6): SAPE_client->SAPE_client() #3 {main} thrown in /home/virtwww/w_liter-aaa_44b54048/http/ccc3edd198828463a7599341623acddc/sape.php on line 221